Нестабільна

Частина 18

- Нарешті, ти прокинулась,- як тільки я розплющую очі, в моїй свідомості лунає чийсь голос. Бачу Вільяма, який сидить на краю ліжка, тримаючи мене за руку.
- Я не померла?
- Звичайно, ні... Енді, у нас мало часу. Хейлі вже знає, де ми. Тобі потрібно піднятися.
Вільям відкидає ковдру вбік і допомагає мені піднятися з ліжка. Перед очима все вертиться. Віл міцно тримає мене за руку і допомагає дійти до дверей.
В коридорі стільки людей. Вони усі в білих халатах.
- Ми в лікарні?
- Так, Енді.
- Навіщо, Вільяме? Я не хотіла бути тут. Я хотіла померти.
- Енді, просто помовч і йди,- різко випльовує Віл, тягнучи мене вздовж коридором.
- Куди ми йдемо?
- До машини.
Ми починаємо спускатися сходами, і я відчуваю, що мені стає дедалі гірше. Я нічого не бачу. Все розмито. Я нічого не розумію.
- Почекай, я не можу... Так швидко.
- Енді, у нас немає часу. Вона вже тут. Нам потрібно йти!
Міцніше стискаю руку Віла і йду, наказуючи ногам рухатися вперед, хоча свідомість вже ніби вимикається.
Раптом стає холодно. Стає дуже холодно. Ми опиняємось на вулиці. Я навіть не встигла помітити, як ми вийшли. Віл веде мене до чорного джипа. Спираюся на дверку, поки він намагається знайти у своїй кишені ключі.
- Зараз, зараз, вони мають бути тут...
- Яка неочікувана зустріч.
На вулиці темно, і я майже нічого не бачу, але цей голос впізнаю одразу.
Вільям шоковано завмирає на місці, а тоді повільно повертається до Хейлі, відразу зустрічаючись поглядом з криваво- червоною помадою і дулом пістолета.
- Ви думали, що зможете втекти від мене... Знову?
Я стою на місці, ніби мене приклеїли до асфальту, намагаючись зрозуміти, що відбувається і що потрібно робити. Все пливе перед очима. Мені доводиться триматися за капот, щоб не впасти.
- Я завжди на крок попереду, ви ще не зрозуміли цього?.. То зараз зрозумієте.
Що це? Це був постріл? Нервово тру очі, намагаючись нарешті розгледіти хоча б щось і...
- Вільяме?!
Кидаюся до хлопця, який лежить на землі і корчиться від болю.
- Що таке? Що сталося?
Я не можу зрозуміти, що сталося. Чому він кричить? Я не... Це, що таке? Дивлюся на свою руку, яка забруднена у щось... червоне. Це кров? Вражено опускаю погляд на живіт Віла і бачу, що його футболка вже наскрізь промокла від... Крові.
- Ні, ні... Куди ти йдеш?!- повертаюся і кричу у слід Хейлі, яка стрімко віддаляється від нас.
- Ні, почекай!..- здіймаюся на ноги, починаючи бігти, проте розумію, що не зможу наздогнати її. Оглядаюся довкола, однак надворі ні душі.
- Ей! Хто-небудь! Хтось може допомогти нам?!
Нікого. Куди всі поділися?! Боже, що мені робити?
- Вільяме?!- знову кидаюся до хлопця,-розплющ очі, Віле! Тобі не можна засинати.- Трясу його за ковнір куртки, в надії, що він відгукнеться, та Віл мовчить.
- Ну ж бо! Ну, давай... Прокидайся.
Сідаю на коліна. Мої руки в крові. Я нахиляюся над грудьми Віла, щоб послухати його серцебиття.
- Не б'ється... Вільяме, чому твоє серце не б'ється?! Вільяме, прокидайся вже нарешті!..