Нестабільна

Частина 7

Сьогодні я зустріла ранок ще як тільки він почав показуватись з-за горизонту, ховаючись за розлогими деревами та щосили прагнучи піднятися вверх і торкнутися теплими променями ще сонної та скропленої росою землі.
Притулившись спиною до стіни та підтягнувши ковдру ледь не до підборіддя, я сиджу і спостерігаю за тим, як повільно змінюється небесна палітра, як ранок перефарбовує ніч, а та, в свою чергу, тікає по небу, туди, де останні промінчики сонця сповіщають про настання ночі, туди, де, можливо, сидить хтось такий же самотній як я, дивиться на сяйво зірок. Цієї ночі сон не хотів приходити до мене. Я відсили проспала кілька годин. Зараз, зустрічаючи ранок, роздумую про те, що маю робити далі. Уже потемнілий від бруду бинт на моїй руці, нагадує про те, чого я найбільше боюся і прагну уникнути. Повільно звільняю руку від бинта, і він падає на ковдру, скочується по ній вниз. Нарешті я викидаю його на землю і оглядаю своє зап'ястя: тоненький поріз розтинає його від початку, але трохи не доходячи до кінця: мабуть, тоді Саманда зуміла забрати у мене ножа. Я акуратно та невпевнено проводжу пальцями по всій довжині рубця і відчуваю неприємний холод. Не знаю, можливо, навіть, залишиться шрам... І він увесь час нагадуватиме мені про те, ким я не є або ж принаймні стараюсь не бути. Проте, можливо, це й стане для мене нагадування щоразу , коли я втрачатиму пам'ять, про те, хто залишає ці шрами у моїй пам'яті, серці, на тілі. Все, що мені залишається, якщо я хочу жити - це боротися, боротися допоки не відчую сильну втому, і сили не покинуть мене. Час покаже, можливо, я і зможу вибороти щось.

***

Приблизно через годину я чую вже звичний скрип дверей, з-за яких, згодом, з'являється Саманда. Настрій у неї сьогодні помітно поганий.
- Доброго ранку, Енді,-втомлено та байдуже кидає жінка, підходячи до мене.- Бачу, ти вже зняла бинт.
Я тільки знизую плечима. Саманда якось невпевнено киває і витягує з кишені прозору коробочку з ліками. Я простягаю  долоню, і вона висипає на неї дві таблетки. Без зайвих прилюдій, я випиваю всі пігулки і встаю з ліжка.
- Яка сьогодні дата?- цікавлюсь, адже вже не маю можливості звірятися з календарем.
- Здається, двадцять перше, а що?- здивовано запитує Саманда, заховавши руки у великі кишені білого халата.
- Рахуй через скільки часу станеться мій наступний приступ.
На мої слова жінка зітхає і відводить сумний погляд в сторону.
- Проведеш мене до ванної чи можу йти сама?
Саманда здивовано дивиться на мене кілька секунд, мабуть, думаючи про те, чи правильно вона все почула.
- Як хочеш...
- Тоді, побачимось на сніданку,- швидко кидаю і, взявши зі столу зубну щітку та пасту, які я підготувала завчасно, покидаю кімнату. Я не бачила виразу обличчя Саманди після сказаних мною слів, проте, впевнена, що вона приємно здивована чи, можливо, навіть вражена.
Після кількох годин роздумів, я прийняла для себе рішення, що спробую знову повернути все назад. У мене просто немає інших варіантів. Поки що нехай усе залишається так, як є, а далі час покаже. Заходжу у ванну кімнату і відразу чую шум води. Біля однієї з душових "кабінок" стоїть медсестра і сумно поглядає у вікно, затиснувши в руці вицвілий жовтий рушник. Вона кидає на мене байдужий погляд і знову відводить очі. Судячи з того, як нетерпляче ця жінка стукає ногою по плитці, хтось із пацієнтів уже досить довго приймає душ. Мене це не надто цікавить, тому я підходжу до раковини. Дзеркало запотіло від гарячої води, тому я не бачу свого чіткого відображення в ньому, що мені й подобається. Не хочу дивитися на себе. Не побачу нічого нового і того, що зможе мені сподобатись. Я видавлюю трохи пасти на щітку і починаю повільно чистити зуби, теж спрямувавши погляд у вікно. Мої очі блукають доріжками саду, поки не натикаються на священне дерево Генрі. Я досі не розумію, що в ньому такого надзвичайного. Можливо, варто буде якось прийти і посидіти під ним. Тільки боюся, щоб Генрі не розізлився на мене через це, мало що спаде йому на думку. Ну або ж можна запитати в Саманди. Раптом розповість щось цікаве.
Краєм ока помічаю, як медсестра оглядає мене своїм прискіпливим поглядом. Мабуть, краєвиди за вікном їй набридли, і вона вирішила переключитися на мене. Так не люблю коли на мене дивляться, наче на якогось клоуна чи сирійного вбивцю, тому швидко умиваю обличчя і... І згадую, що не взяла з собою рушник. Чому я не здивована? На секунду задумуюсь про те, щоб витерти лице рукавом, але розумію, що воно стане ще грязнішим, аніж було, і відразу відкидаю цю думку. Доведеться дійти до кімнати так. Повертаюся і ледь стримуюся, щоб не закричати від неочікуваності. Зубна щітка випадає у мене з руки, з брязканням вдаряючись об плитку, а я шоковано дивлюся наперед себе, тримаючись за раковину. Виявляється, що душ приймала не якась там жіночка похилого віку, як я собі думала, а Карлос. Жирним мінусом цього закладу є те, що ванна тут спільна. Добре, що він хоча б здогадався замотатись у рушник. І ні, я втратила дар мови зовсім не через його ідеальний прес, мускули та краплі води, які повільно стікають вниз його тілом, ні, відкиньте усі романи і серіали у сторону. Перше, що спало мені на думку це те, що варто зараз же відвести його в їдальню і добряче нагодувати. Які там мускули, коли  у нього кістки просвічуються через шкіру. Я, звичайно, бачила, що він худющий, але навіть не підозрювала, що настільки... Бідолаха.
- Привіт, Енді,- слова Карлоса неначе повертають мене в реальність, і я переводжу погляд на його обличчя. Стоп, що? Карлос заговорив зі мною? Можливо, мені почулось? Тоді чому він так дивиться на мене і хитро усміхається?
- Привіт... Карлосе,-невпевнено промовляю, не відводячи від нього погляду.
Хлопець ще деякий час невідривно дивиться на мене, не перестаючи якось глузливо усміхатись, а я продовжую стояти на місці, не знаючи куди дітись. Медсестра штовхає його у бік і вказує головою на вихід. Карлос нарешті відривається від огляду мого не менш худорлявого тіла і виходить за жінкою. Тепер я можу спокійно видихнути і підняти свою зубну щітку, якою я вже наврядчи коли-небудь буду користуватись. Все-таки дивний цей Карлос. Він мені ніколи не подобався.