Нестабільна

Частина 26

Душа, що перетворилась на купу попелу, що була поранена не раз,
Не здатна переродитися назад,
Серед згарища спогадів, немов той птах.
Серце, в яке влучила отруєна стріла десятки раз,
Не здатне зцілитися, не здатне зібратись назад.
В житті так не буває. Усе має свої наслідки.
Особливо слова і вчинки.
Слова вилітають неочікувано й швидко, але влучають мітко.
Вчинки подібні наркотику-
Вбивають повільно, поки не зводять з розуму.

Темрява... Я заснула в темряві і прокинулась в темряві. Знову не можу поворушити руками. Усе тіло болить і наче не належить мені. Я майже не відчуваю ніг, зате головний біль відразу починає зводити з розуму. Руки затерпли. Голова важка, і я не можу її підняти. Не розумію, де я. Темно. Страх повільно прокрадається у серце. Неочікуваний сміх змушує моє тіло покритися холодом і сиротами. Він знайомий. Такий самий, який я чула протягом усього знаходження в божевільні...Це другий корпус. Саме другий, бо сміх чути занадто чітко, хоча я ще й не зовсім прийшла до тями. Ось ми і повернулись туди, звідки все починалось. А що взагалі сталось? Прокручую в голові моменти останнього дня. Дзвінок Хейлі. Матір Вільяма. Постріли... Я пам'ятаю. Я все пам'ятаю. У мене виникає палке бажання заснути знову і більше не прокидатися...бо я згадала його очі, перед тим, як вони закрилися. Уже не глибокі карі, у які я так любила задивлятися, а порожні... Налякані й холодні водночас. Прикусую губу, щоб не були чутні мої крики. Стискаю ослаблими долонями краї ліжка, до якого мене прив'язали, але це не допомагає. Занадто боляче. Всередині усе розривається і кричить. Я починаю плакати вголос, заходячись гучними риданнями. Облизую губи і відчуваю металевий присмак у роті. Прикусую губу ще раз, щоб відчути біль, щоб переключитися, щоб відволіктися від болю, що роздирає мене зсередини. Я хочу померти. У мене немає життя без нього. Я втратила свій сенс. Я не можу... Я зійду з розуму, якщо лежатиму тут, наодинці зі своїми думками. Вони вб'ють мене. Хейлі сказала, що задурманить мене так, що я не зможу ходити, то де вона? Я хочу забути. Я не хочу пам'ятати цього.

Ні... Я не можу. Як я можу забути його? Спогади - це все, що у мене залишається. Вони вбивають мене і лікують водночас. Я не пам'ятаю нашої першої зустрічі, але я пам'ятаю, коли знайшла його в тій кімнаті, прикутим до ліжка. Він попросив... Він попросив почесати його ногу. Я починаю сміятися, згадуючи цей момент. Він ніколи не опускав рук. Завжди залишався позитивним. Це те, що я любила в ньому найбільше, якщо не враховувати очі... Очі, які я більше ніколи не побачу. Хейлі завжди забирає у мене найважливіше. Вони забрали у мене його. Я здаюся. Вона виграла. Вона вбила мене. Вільям робив мене сильнішою, тепер я не маю звідки черпати сили. Слабка і безпомічна. Замкнена у темряві наодинці зі своїми думками. У цієї історії мав бути не такий кінець. Ми не мали повертатись до початку. Ми збиралися переплисти море. Оселитися на іншому березі і жити у спокої. Я ж не сказала йому, що люблю. Я хочу з'їсти ще один хот- дог, випити ще келих того прокисшого вина... Станцювати ще один танець і впасти, задихаючись від сміху. Я хочу відчути дотик його губ на своїй шкірі... Хоча б ще раз... Один-єдиний раз. А тоді померти, з усмішкою на губах, бо це все, що мені потрібно. Я вже не буду говорити, що це я у всьому винна, бо це нічого не змінить. Я не знаю, хто винен. Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, що робити. Тай мені все одно. Байдуже, що буде далі. Моє життя закінчилось вчора, разом із його. Енді більше немає. Просто тіло і закрита у свідомості частинка її душі, а також спогади, що, немов стрічка кінофільму, виринають у пам'яті. Вітер, світанки, каплі дощу, погляди, розмови, сміх, дотик. То було моє життя. Вірніше його єдина щаслива мить. Бо я ненавиджу життя. Я ненавиджу світ і я ненавиджу людей. Я занадто слабка для такого жорстокого світу. Я не хочу відчувати. Я не можу. Я не витримую цього болю, що переламує кістки, намагаючись вирватись назовню. Та бодай би та душа згоріла. Зайнялася яскравим полум'ям і перетворилась на купу попелу. Стало би легше... Дихати і жити... Хоча без неї ж життя немає. Душа - це єдине, що робить тебе живим. Нехай... Я хочу згоріти разом з нею. Вдихнути повітря вперше і востаннє.
Лунає скрип. У кімнату пробирається тонка смужка світла. Хтось заходить. Двері зачиняються, і знову стає темно. Затамовую подих, очікуючи, що буде далі. Раптом у мої очі б'є яскраве світло. Примружуюся, намагаючись розгледіти силует, що стоїть неподалік. Відразу впізнаю знайомі риси обличчя. Саманда. Стоїть, дивлячись на мене з очима наповненими жалістю та сумом, тримаючи в руках ліхтарик.
Чомусь на моєму обличчі з'являється усмішка. Ось ми і зустрілись знову. Мовчки дивимось одна на одну впродовж кількох хвилин, перш ніж Саманда наважується заговорити.
- Енді... Як ти?
З моїх вуст зривається короткий смішок.
- Чудово, як бачиш.
Вона винувато опускає голову, не знайшовши слів для відповіді.
- А ти як?
Мовчить.
- Сподіваюся у тебе все добре.
- Пробач мене, будь ласка, якщо зможеш.
Підіймає голову, і я бачу сльози, що повільно скочуються по її щоках. Де ж та бадьора Саманда, яка увесь час усміхалася? Я сумую за нею. За тією версією, яку я полюбила і яку вважала справжньою.
- Пробачаю... Мені насправді вже байдуже... Але чому, Самандо? Чому ти зрадила мене? Чому увесь час обманювала, коли ти була єдиною людиною, якій я довіряла?
- Мені дуже шкода, Енді, але Карлос... Він дуже хворий, і я...
- До чого тут взагалі він?
- Карлос - мій син.
- Син?
Оце так новини. Саманда киває.
- Йому потрібно приймати дуже дорогі пігулки, щоб якось боротися з розладом, і вони забезпечують його ними і місце в цій лікарні обходиться дорого... і, якщо б я розказала тобі, вони б перестали лікувати його і зачинили в другому корпусі, а він мій син, Енді... Я не могла так з ним вчинити.
- Я розумію, з ним не змогла, а зі мною змогла... Бо я для тебе геть чужа.
- Це не так. Я знаю, що я не мала права робити такий вибір... Ставити його життя вище твого, але... Я не знаю... Мені було важко,- витирає сльози,- мені так шкода, Енді...
-І який у цьому сенс?..- байдуже запитую,- усі кажуть, що їм шкода, але в результаті ніхто тобі не допоможе... ніхто не подасть руку, ніхто не допоможе піднятися, коли ти впадеш, а просто пройде повз з думкою «Мені так шкода»... А потім, коли у тебе з'являються проблеми, ти думаєш про те, які люди байдужі і безжалісні, забуваючи, що сам є таким... Все життя ми просто проходимо повз... Тому до біса це ваше «шкода».
Вона мовчить. Розгублена і вражена моїми словами. Мовчки стирає сльози і опускає погляд.
- У мене є дещо...
Занурює руку в кишеню халата і вже за мить випихає... Під яскравим світлом ліхтаря виблискує черевик на срібному ланцюжку. Кілька секунд непорушно дивлюся на нього, щоб переконатися, що це не галюцинації, а реальність.
- Звідки це у тебе?
- Побачила, як Хейлі викинула його у сміття і подумала, що це може бути твоїм... Вільям Бут, вірно?-сміється крізь сльози.
- Вірно,- плачу. Не знаю, сльози радості це чи печалі, але я плачу, не в змозі відвести погляду від прикраси.
Саманда підходить до мене, кладе ліхтарик на приліжкову тумбу і нахиляється, щоб одягнути ланцюжок на мою шию. З важкістю піднімаю голову, даючи їй це зробити. Заспокоююсь, коли розігрітий руками Саманди черевик торкається моєї шкіри.
- Ти знаєш...а Вільяма...уже немає,- ледь вдається промовити ці слова... Крізь сльози і біль.
- Як це, немає..?
- Його вбили.
Очі Саманди збільшуються у кілька разів.
Вона знову мовчить, мабуть, не може підібрати жодних слів, окрім улюбленого «мені так шкода».
- Я ні про що не шкодую, Самандо... Адже вперше за все своє життя я була щасливою...Вперше я жила. Я відчувала вітер за своєю спиною, краплинки прохолодного дощу на шкірі, я стояла на березі моря і дивилася на захід сонця, уявляєш?- на моєму обличчі з'являється щаслива усмішка,- такого ж, як і на картинках у твоєму журналі.
Саманда усміхається, хоч і по її щоках течуть сльози.
Знесилено повертаю голову вбік. Очі відразу натикаються на незграбно вицарапані на сірій пошарпаній стіні літери.
- Генрі,- читаю вголос і повертаюся до Саманди, яка здивовано дивиться на мене.
- Тут написано Генрі.
Вона нахиляється, щоб на власні очі побачити напис.
- Так... Це колишня палата Генрі... Того, що...
- Я пам'ятаю. А де він зараз?
- Він наклав на себе руки.
- Чому?
- Дерево зрубали.