Нестабільна

Частина 15

Здається, що моє серце скоро не витримає і, здається, я вже нічого не відчуваю, а знаходжуся в якомусь напів свідомому стані. Не встигла я оговтатися від нападу охоронців, як у двері знову хтось ломиться.
- Вільяме, будь ласка, не відчиняй.
Як же я втомилася. Я втомилася боятися, тому не хочу знати, хто за цими дверима. Я просто хочу піти... Невже, так складно дати нам піти?
- Не хвилюйся, Енді, все добре,- заспокоює мене Віл і прямує до... Тільки зараз помічаю, що недалеко від барної стійки лежить тіло ще одного охоронця. Витираючи новий потік сліз, відходжу назад, борячись з панікою, проте натикаюся на щось п'ятами. Мов навіжена відстрибую у бік, коли розумію, що це тіло того чоловіка, якого я підстрелила. Стукіт у двері знову продовжується, і це все разом зводить мене з розуму. Вільям повільно підходить до дверей, затиснувши в долоні пістолет. Я мовчки спостерігаю за ним, боюсь і уявити, що буде далі. Віл різко відчиняє двері, а я заплющую очі, воліючи провалитись крізь землю.
- Воу, якого чорта!?
До моїх вух доноситься хлоп'ячий незнайомий голос, і я наважуюся розплющити тремтячі повіки. На щастя чи на горе, бачу в дверях хлопця. Відразу починаю прокручувати в голові образ Чарлі, проте, здається, він виглядає зовсім не так.
- Боже, Елі, ти не уявляєш як вчасно прийшов,- полегшено зітхає Вільям, опустивши зброю, і пропускає хлопця всередину.
- Ну я ж казав, не називай мене...- раптом його погляд затримується на тілі охоронця, і очі хлопця наповнюються шоком.
- Та ну, я звалюю.
- Еліоте, почекай!- Вільям зупиняє незнайомця, як тільки він розвертається у бік виходу.
- Ми про таке не домовлялися,- злісно випльовує Еліот.
- Вони живі, чуєш?
- Вони? То скільки їх тут?
- Двоє.
- Чудово.
- Але вони живі. Я ж повинен був якось охоронятися.
Я мовчки спостерігаю за їх розмовою, роблячи вигляд, що мене тут взагалі немає, але Еліот все ж помічає мою присутність. Він обводить мене невдоволеним поглядом і з його вуст зривається якийсь дивний смішок, сенс якого я не можу зрозуміти. Ця ситуація зовсім не смішна. Я розумію, що я зараз виглядаю, як залякана овечка, за якою женеться вовк, але це не привід для сміху, тому що я і справді налякана до чортиків!
- Ось ваші паспорти,-Еліот витягає із задньої кишені потертих джинс дві маленькі книжечки в чорній обкладинці.
- Дуже дякую. І ще... Ти не міг би підвезти нас до аеропорту?
Аеропорту? Я все правильно почула? Невже зараз ми і справді полетимо звідси?
- Ви ж маєте свою тачку.
- Наші номери уже могли вичислити. Я боюся, що ми далеко на ній не доїдемо... Я заплачу.
- Не треба мені твоїх грошей. У мене і так там є деякі справи.
- Чудово.... Енді, ходімо.
Мені ледь вдається поворухнути занімілими ногами і підійти до дверей. Зупиняюся біля Еліота, обвівши його таким же недоброзичливим поглядом, як і він мене.
- Дерек... Дерек, прийом....
Це голос Хейлі? Здригаюся і озираюся на усі боки, проте не бачу поблизу нікого, крім нас. Тоді звідки лунав її голос?
- Дерек? Ну, що там?
Та, що це таке? Раптом Еліот вказує на щось пальцем, проте я не встигаю помітити, на що саме. Віл підходить до тіла другого охоронця і підіймає щось з підлоги. Воно схоже на телефон тільки набагато громадніше і ще має якусь антену... На думку відразу приходить слово « рація», але я не знаю, що воно значить і чому з'явилося в моїй голові.
- Дерек?.. Ти мене чуєш?
- Чую,- натиснувши на кнопку, відповідає Вільям. Декілька секунд стоїть тиша, поки Віл, з легкою усмішкою, не додає:
- Ти програла... Знову.
Опустивши незнайому мені річ на підлогу, Віл закидає на плече свою спортивну сумку, і ми виходимо з дому. Я буду сумувати за цим місцем, чесно. Адже, саме тут, вперше за весь час, я змогла відчути себе хоча б трохи... Щасливою. Але зараз настав час для нової подорожі, яка повинна змінити моє життя ще більше. Ми сідаємо у автомобіль Еліота. Я позаду, хлопець за кермом, а Вільям біля нього. Машина брудного сірого кольору і виглядає доволі таки старою. Усю дорогу від дому я поспішаю, ледь стримуючись, щоб не зірватися на біг, увесь час озираючись. Я боюся, що ми не встигли, що хтось знову завадить нам досягнути нашої мети. Вдається трохи заспокоїтись, коли машина нарешті рушає з місця. Оглядаюся назад, перевіряючи чи за нами ніхто не стежить. Ні, позаду нікого. Заплющую очі, намагаючись заспокоїтись і відновити дихання. Як тільки ми рушаємо, Вільям одразу комусь дзвонить. Я помічаю, як він прикладає телефон до вуха і навіть чую гудки. А потім жіночий голос.
- Зараз,- це єдине, що промовляє Віл, після чого вибиває. І до кого він телефонував? Що це за таємниче "зараз"? Раптом хлопець відчиняє вікно і викидує у нього щось. Нахиляюся вперед і бачу, як він закриває кришку на телефоні. Картка. Віл знову викинув карточку. Мабуть, для того, щоб нас знову не змогли відстежити.
- Все добре, Енді,- заспокійливо промовляє до мене Вільям.
- Скоро все закінчиться.
Я киваю і відводжу погляд у вікно. Все ще не можу впоратись зі страхом та хвилюванням, мої руки тремтять, а серце виривається з грудей. Куди б ми не вирушили далі, я впевнена, що ніколи не зможу забути той жах, який пережила за ці кілька хвилин. Я ніколи не тримала в руках зброї, а сьогодні я вистрілила у живу людину.... А ми ж залишили їх там... І він стікає кров'ю. Але, що я могла зробити? Як казав Вільям, іноді потрібно думати тільки про себе, і я подумала... Про нього. Він хотів причинити біль мені, тому я була змушена завдати її йому. Поки не знаю: чи це просто слова заспокоєння, чи гірка правда. Але я не хочу більше думати про це... Не хочу.
- Вмієш, ти вплутуватися у всяку хрінь...- раптом обзивається Еліот, як я розумію до Віла.- Що на цей раз?
- Ой, краще не питай, Елі, краще не питай.
- Скільки разів я казав тобі не називати мене так?
- Ти ж знаєш, що я все одно буду.
Еліот нічого не відповідає, а тільки зітхає. Судячи з розмови хлопців, вони уже давно знайомі.
- Ей, дівчинко, тобі не дує? Можливо, закриєш вікно?
Через кілька секунд до мене доходить до кого звертається Еліот.
- Ні, хлопчику, не дує.
Чогось мене ображає таке звертання хлопця. Яка я йому дівчинка. Еліота це навпаки смішить і він знову переводить погляд на дорогу. Насправді, я тільки після його слів помічаю, що вікно відчинене. Але вітер і справді не задуває, тому нехай буде так. Мені і так важко дихати.
- Краще закрий, бо ще продує,- радить Вільям.
- Все добре.
Гнівно відповідаю, адже мене починає нервувати поведінка хлопців. Чому вони ставляться до мене, як до маленької дитини? Якщо я сказала, що мені не дує, це означає, що мені не дує! Фух... Я не можу... Я просто не можу перестати думати про те, що сталося. Так все, Енді. Досить. Зовсім скоро ти сядеш у літак і поїдеш звідси. Все нарешті буде добре....
- Енді?- ледь чутно звертається до мене Віл.
- Чому ти одразу не сказала мені про дзвінок Хейлі?
- Не важливо.
- Важливо,-Вільям повертається до мене, з очікуванням вдивляючись в моє обличчя. Від його наполегливого погляду, німого докору й запитання в очах, яке лягло на мене важким тягарем, мені стає недобре. Я не хочу розказувати йому причину, але знаю, що іншого пояснення я немаю. Що сказати? Забула? Просто не хотіла?.. Тим паче, Віл і так уже знає причину дзвінка Хейлі, тому найгірше я вже сказала, хоча й невпевнена, що він слухав мене тоді.
- Просто я боялася, що твоє відношення до мене зміниться, якщо ти дізнаєшся про те, що я зробила і про те, якою я була... Я боялася, що ти зненавидиш мене.
- Енді,- Вільям втомлено зітхає і заперечливо махає головою.
- Неважливо що ти зробила чи зробиш, моя думка по тебе ніколи не зміниться. І взагалі... Неважливо, що ти зробила колись чи якою ти була тоді, важливо те, що ти робиш зараз і ким ти є зараз. Пам'ятай про це.
Чи варто говорити про те, що я неочікувала на таку реакцію? Думаю, ні. Вільям такий хороший і він чомусь бачить в мені тільки хороше, хоча я не бачу ні краплинки чогось вартісного в собі. Все життя я була поганою людиною і робила жахливі речі, то, можливо , я заслужила на усе, що маю зараз?.. Усе, окрім Вільяма. Схоже, Хейлі зробила мені послугу, стерши пам'ятать, бо я вже не знаю, що краще: провести усе своє життя у психічній лікарні, думаючи, що я хороша і жаліючи себе, чи на волі, але, несучи за собою важкий багаж минулого. Справді, важкий. Він, як кайдани, сковує моє тіло і душу, стискає легені, заважаючи дихати, зводить з розуму, вриваючись в думки. Тільки зараз я починаю відчувати той біль втрати, тільки зараз я починаю відчувати сором і провину... Тільки зараз я починаю відчувати те, чого не відчувала раніше і... Той біль, який забула. Я маю на увазі батьків. Так, я забула їх, в моїй голові не з'являються щасливі моменти дитинства чи згадки про їхню любов, але біль... Біль, наче повернувся до мене... Здається, я згадала біль. Бо як ще можна пояснити те нестерпне відчуття, яке терзає мене з середини... Яке вбиває мене. Здається, що б я не зробила, я роблю тільки гірше. А Вільям, у нього і так вистачає своїх проблем, а я звалила на нього ще й власні. Я не заслуговую його хорошого відношення... Я не заслуговую бути врятованою.
- Енді, ну чому ти знову засмучена?- схвильовано запитує Вільям,- усе ж добре. Скоро ми будемо далеко звідси.
Намагаюся одягнути на себе посмішку.
Все добре, Вільяме, все добре... Просто я вмираю з середини.
- Все добре, просто... Мені потрібен час... Щоб це все усвідомити.
Віл неохоче киває і знову переводить погляд на дорогу.
- І далеко ви залетите, перебуваючи у розшуку?- раптом запитує Еліот.
Спершу я дивуюся, звідки він знає про це, але згадую про те, що телевізори зараз, це не рідкість.
- У нас приватний літак,- відповідає Віл.
- Але ж все одно реєстрацію пройти потрібно.
- Роуз сказала, що в аеропорті нас зустріне людина і вона все вирішить, я якраз до неї і дзвонив, щоб подати сигнал.
- Оу, ясно.
Сигнал... То ось, що означало те його "зараз". Він усе давно спланував. Тільки чомусь забув розказати про це все мені. Кожну деталь, вони усе врахували. Але єдине у чому вони помилилися - це я. Якщо б я не підняла той клятий дзвінок від Хейлі, нам не довелося б зараз тікати у поспіху до аеропорту і не довелося б... Боротися з охоронцями. Тай взагалі, думаю, якщо б не я, Вільяма вже б давно не було у цьому місті. Кажу ж, я тільки псую людям життя.