Нестабільна

Частина 13

- Енді, прокидайся,- раптово розплющую очі від того, що мене хтось трусить за плече.
- Ми вже приїхали,- повідомляє Вільям. Оглядаю місцевість і спершу лякаюся, коли не бачу нічого окрім лісу, а тоді помічаю великий дерев'яний будинок, біля якого ми зупинилися. Вільям відчиняє дверку, щоб вийти з машини, і я повторюю за ним. Дерева, дерева, дерева - повсюди ці дерева. Мене охоплює дивне відчуття: я наче й почуваюся спокійно серед лісу, але з іншого боку він мені вже набрид і викликає тільки погані асоціації. Попереду дорога, яка тягнеться кудись далеко в невідомість, у гущавину лісу.
- Ходімо,- голос Вільяма приводить мене до тями, і я нарешті рушаю з місця у напрямку дерев'яного будинку, де ми, схоже, і залишимось на деякий час. Віл витягає зі спортивної сумки ключ і відчиняє ним двері. Я з цікавістю заглядаю всередину і помічаю, що будинок як ззовні, так і всередині побудований з дерева. Як тільки я перетнула поріг дому, в очі кинулись величезні дерев'яні сходи, які ведуть на другий поверх. Зліва - кухня й вітальня, відділені однією тільки барною стійкою. Ніяких тобі стін та дверей. А справа... Великий, довгий стіл, з численними стільцями довкола нього. Один... Чотири... Шість... Вісім. Аж вісім стільців. Мабуть, за цим столом збиралась велика сім'я... І тут, до речі, теж є шафа з книгами. З цим мені, я бачу, щастить.
- Гарний будинок...
- Так, тільки тут холодно. Зараз наношу дров і запалю камін, а згодом, можливо, вдасться підключити опалення. Хоча, найімовірніше за все, його давно вже відключили, тому що тут ніхто не жив більш ніж 5 років... Гаразд, ти, мабуть, втомилася, тому пропоную тобі обрати кімнату.
- Мені все одно де спати.
Вільям усміхається і вказує мені рукою на білосніжні двері, які я спершу й не помітила. Обходжу стіл і невпевнено заходжу всередину. Мені відразу перехоплює подих. Я завмираю на місці, не в змозі відвести очей від величезних вікон, які заміняють одну зі стін.
- Я знав, що тобі сподобається,- помітивши моє німе захоплення, зауважив Віл,-там ванна,- вказує на ще одні двері, які знаходяться в кімнаті. - Думаю, що чисті рушники в ній є , але якщо ні, то клич мене і будемо щось шукати.
Киваю, досі витріщаючись на дерева, які знаходяться за вікном. Навіть не помічаю, як Віл виходить. Я не думала, що таке взагалі може бути. Це просто кімната моєї мрії. Тільки хотіла б я, щоб замість лісу за вікном було море. Знаю, забагато хочу, але це і справді моя мрія. Я ніколи не бачила море на власні очі. Ну гаразд, що тут є ще... Усмішка з'являється на моєму обличчі, коли я бачу величезне ліжко, застелене білосніжним покривалом. Сподіваюся, що я нарешті зможу нормально виспатись. Ця кімната кардинально відрізняється від того, що я мала у психлікарні, тому мені не віриться, що це все може бути реальністю. Також тут є велика білосніжна дерев'яна шафа. Відкриваю дверку і бачу, що в ній пусто. Тільки висять кілька самотніх вішалок, але мені і так немає що на них повісити. А й справді, у мене зовсім немає одягу, окрім моєї «форми» з психлікарні і цих речей, котрі мені дав Віл, тільки от я настільки «акуратна та охайна», що вже бачу якусь жирну пляму на светері. Ну нічого, одяг -  це не основне. Біля ліжка також знаходяться дві тумби, на одній з яких розмістилась настільна лампа. Мені відразу захотілося прибрати її кудись подалі, адже в голові з'явилися не надто приємні спогади з цим, на перший погляд, звичайним та буденним предметом інтер'єру. Проте я стримуюся і відсуваю шухляду. Тут також пусто. Не знаю, що я намагаюся знайти, просто цікаво поглянути. Можливо, минулі власники щось залишили після себе, але, схоже, що вони забрали усе. Віл правду казав про те, що тут давно нікого не було, адже на тумбі видніється шар пилу. Я змахую його долонею і витираю руку у джинси. Що ж, я дійсно дуже втомилася. Цей день виявився, мабуть, найвиснажливішим у моєму житті і він зовсім не здається як один день - таке враження, що пройшло вже набагато більше. Не можу дочекатися, коли ляжу у це ліжко, адже мене болить усе тіло від незручних сидінь в автомобілі, але спершу я б хотіла, якщо є така можливість, прийняти душ. Перше, що мене зустрічає, коли я заходжу у ванну кімнату - це мармурова плитка. Вона усюди: на стелі, стінах, підлозі. Але найбільше мене вабить велика білосніжна ванна. Я ніколи не приймала ванну. Мій кругозір закінчується душом без дверок, з тонкими шторками, щоб закриватись, а тут такий сюрприз. А ще, нарешті, я можу сходити в нормальний туалет. Той що був у парку не вирізнявся чистотою. Думаю, подробиці тут уже будуть недоречними.
Підходжу до раковини і повертаю кран. На щастя, вода тече, але вона холодна. Викручую кран у інший бік, але від цього нічого не змінюється. Вода просто крижана. Шкода. Гаряча ванна- це те, чого мені зараз дуже не вистачає. Покидаю ванну, а далі і кімнату. Виходжу у вітальню, але не бачу в ній нікого.
- Вільяме?!
-Я тут!
Йду на голос хлопця і помічаю ще одну своєрідну " кімнату", продовження стіни, а там власне і знаходжу Вільяма, який закидає дрова в камін.
- Ого, де ти знайшов стільки деревини?
- В сараю. Щоправда вони трохи відсиріли, тому я вже думав, що не будуть горіти, але ні... Щось сталось?
- Немає гарячої води.
-Ах, логічно,- стенувши плечима, зітхнув хлопець.- Гаразд, ти сідай, а я піду і спробую щось зробити.
Я сідаю у громадне крісло, а Вільям виходить. Стає тихо. Чутно лише потріскування деревини в каміні, і ці звуки починають мені подобатись, даруючи спокій та дозволяючи тілу розслабитись. Від полум'я йде приємне тепло, яке зігріває моє замерзле тіло. Заплющую очі. Усе стає так легко. Я хочу вічно сидіти біля цього каміну, не думаючи ні про що. Тепло розливається не тільки по усьому тілі, а й в душі... І я знову... Перестаю... Відчувати...