Нестабільна

Частина 5

- Ти вже прокинулась?- здивовано цікавиться Саманда, зайшовши в кімнату. Вона акуратно кладе чистий одяг на крісло, а я продовжую непорушно лежати на ліжку і вивчати стелю, немов паралізована та німа. Чесно, навіть не знаю чи спала я цієї ночі. Вам знайомий такий стан: коли ти не розумієш чи спав увесь цей час і тобі снилось, що ти прокидаєшся, чи так було насправді? Щось схоже відчуваю я в даний момент. У голові наче й багато думок, але вона просто відмовляється думати.
- Ти виглядаєш блідою, але температури вже немає,-Саманда прикладає до мого холодного чола свою теплу долоню, а я досі не подаю признаків життя.
- Гаразд, прокидайся. Ти майже нічого не їла вчора, а це ніяк не посприяє твоєму одужанню.
- Можна я залишуся в кімнаті? Мені щось не дуже добре,-нарешті хоча б мої вуста почали ворушитися, нерозбірливо прошепотівши ці слова.
- Енді, що з тобою? Ти якась дивна останнім часом. Я боюся, якщо ти і далі продовжиш лежати з таким депресивним настроєм, твоя хвороба може дати про себе знати.
- Може, це і на краще.
- Що, пробач?
- Взагалі, краще б я тоді добила себе об ту стіну...
- Енді!
- Це не життя, Самандо!- не знаю звідки у мене взялися сили закричати.- Це не життя,- повернула голову у бік жінки, а вона сердито дивиться на мене, стиснувши кулаки.- Просто залиш мене саму. Я нічого не хочу.
- Як забажаєш, але... Просто пам'ятай, яким цінним подарунком нагородив тебе Бог, подарувавши життя. Ти маєш дах над головою, гарячу воду, смачну їжу та чистий одяг. Хоч ти і в психічній лікарні, не всі люди мають те, що дано тобі,- вона швидко вилітає з кімнати і гучно зачиняє після себе двері. Ще кілька хвилин я непорушно лежу на ліжку, а тоді заплющую очі й повертаюся на бік.
Цікаво, чи якась злиденна людина хотіла б виміняти свою свободу на існування за битонною огорожею? У них принаймні є шанс змінити своє життя, чого не можу сказати про себе.
- Не спиш?- чую, як хтось заходить у кімнату, і цього мені достатньо, щоб зрозуміти хто це, навіть перш ніж він починає говорити. Я заперечливо махаю головою.
- Не бачив тебе більше з вчорашнього дня, тому вирішив дізнатися, як ти,-відчуваю, як матрас біля мене прогинається і розплюшую очі, відразу помічаючи перед собою обличчя Віла.
- Це тобі слід задавати таке запитання. Не на мене ж напав божевільний з ножем.
- Я так розумію, що у тебе , як і завжди, є до мене багато запитань і, якщо я скажу, що це все божевільні вибрики хворого, ти мені не повіриш,-Вільям сумно зітхає, дивлячись у стіну навпроти , так ніби спілкується з самим собою.
- Я знаю Генрі уже пів року і хоча бачу його тільки на відстані кількох метрів, але, впевнена, що він не став би такого робити просто так.
- Я б хотів відповісти на всі твої запитання, Енді, але я не можу,- дивиться на мене сумними очима і знизує плечима. Це дратує мене ще більше.
- Тоді приходи, коли зможеш,-повертаюся на інший бік і зариваюся з головою під ковдру. Проте вже за мить відчуваю холод.
- Енді...
- Що, Енді?!- різко повертаюся і сідаю, дивлячись хлопцю прямо в вічі.- Що ти приховуєш, Вільяме? Чому після твоєї появи все пішло наперекір? Хто ти такий?!
- Я...- стискає зуби і опускає голову, а я роздратовано розводжу руками.
- Слухай, усе, що я можу сказати тобі, це те, що тут мені залишатися небезпечно... Я не можу гарантувати тобі безпеку на волі, але постараюся зробити все, щоб захистити тебе, якщо ти підеш зі мною.
- Що ти таке кажеш? Ти хочеш втекти звідси?- на останньому запитанні мій голос стишується. Віл оглядається на двері, щоб переконатися , що вони зачинені, підсувається ближче до мене й акуратно бере за плечі.
- Енді, я не можу залишитись тут. І вже з першого дня, я знав, що втечу, але не думав, що так швидко і не сам.
- Ні, чекай, Вільяме, я не розумію. Ти пропонуєш мені йти з тобою?
- Так!
- Але, я не можу. Я хвора. Що я буду робити без ліків? А якщо я зроблю щось погане собі чи тобі? Ти не боїшся так ризикувати?
- Я не боюся тебе, Енді. Ми обов'язково щось придумаємо.
- Ні, це якесь безглуздя,-опускаю голову і заперечливо махаю. Звичайно, думки про втечу навідувалися в мою голову, але вони, радше, були пустими фантазіями, адже, що робити за межами огорожі я не знаю, а як звідси вибратись тимпаче.
- Невже, ти не хочеш дізнатися, що відбувається за межами цієї тюрми? Невже, ти не хочеш побачити, відчути життя?