Нестабільна

Частина 8

- Ні... Я благаю, не потрібно...
- Енді, тобі не буде боляче...
- Ні, я не хочу... Не торкайтесь до мене...
- Енді, все добре... Енді... Енді!
Я різко прокидаюся і зриваюся з місця. Протираю очі, намагаючись втамувати швидке серцебиття і важке дихання. То був тільки сон, лише поганий сон, який добряче мене налякав. Я так спітніла, що одяг буквально прилип до мого тіла. Жахливе відчуття. В кімнаті стоїть морок, а отже ще ніч. Протираю обличчя, кривлячись від нестерпного болю, який пронизує мою голову.
- Усе гаразд, Енді?- раптом нізвідки перебиваючи тишу, звучить це запитання. Я здригаюся і повертаюся назад. Біля ліжка, на стільці, сидить Саманда. Мені важко розгледіти її крізь темряву, проте я бачу її втомлені очі, які розгублено та налякано блукають по кімнаті, намагаючись не зустрітися з моїми.
- У мене стався черговий приступ, так?- запитую, стиснувши в руці край ковдри. Мій голос звучить так хрипло та слабо, тому на мить здається, що Саманда не почула мене, але це не так. Жінка різко підводить погляд, вражено вдивляючись в моє обличчя.
- Приступ?
- Я нічого не пам'ятаю... Знову.
- Я... Мені шкода, Енді... Спробуй поспати ще трохи. Я зайду до тебе... Зранку,-Саманда поспішно підіймається з місця і прямує до дверей, які швидко за нею зачиняються, а я продовжую невідривно дивитися їй у слід, стираючи з обличчя нестримні сльози. Саманда не заперечила, а вирішила продовжити цю, невідому для мене, гру, тому і я пограю з нею. Звичайно, я все пам'ятаю. Очевидно, мені і справді ввели снодійне, але я пам'ятаю слова Саманди, коли вона побачила той шприц:" Це вб'є її". Я не знаю, що могло бути в шприці замість снодійного, але можу припустити, що це якимось чином пов'язано з моїми втратами пам'яті. Саме тому я і збрехала. Зараз Саманда, вірогідно, пішла розбиратися, можливо, вона знову кричить на ту жінку, звинувачуючи її в тому, що вона ввела мені якусь гидоту - мене це вже не хвилює. Поки вони розбиратимуться і поки не здогадаються, що я брешу, я матиму час на те, щоб подумати про те, як мені втекти звідси. Так, саме втекти. Я не можу більше залишатися тут. Мені страшно. Як би мені хотілося, щоб це все було неправдою... Найгрішим для мене є зрада Саманди... Зрада найріднішої мені людини. Вона стала для мене сім'єю, вона підтримувала мене і була головною опорою від самого початку... Я довіряла їй у першу чергу, я вірила в усе, що вона мені говорила, і все це виявилось брехнею. Тепер я вже й не знаю... Можливо я, насправді, не Енді Тернер? Можливо, мені не сімнадцять, можливо, мої батьки не померли, або ж я бачуся з ними кожен день у стінах цієї будівлі? Навіщо вони тримають мене тут? Що я зробила? Як завжди багато запитань, але відповідей немає. Чесно кажучи, разом з відчуттям розчарування, відчаю та зради, я відчула полегшення. Адже тепер я, принаймні, знаю, що насправді не хвора, я більше не годуватиму себе марними надіями на те, що все буде добре, варто трохи потерпіти, варто змиритися, а також... У мене є шанс на те, щоб змінити щось, хоча, поки що, я не знаю як. Не маю поняття про те, як я можу вибратися звідси, якщо повсюди камери, охорона, а також високий паркан з колючими дротами під напругою. Що ж, зараз я буду годувати себе надією на втечу. Єдина зачіпка, яка у мене є - це палата під номером "36". Я так і не дізналася, хто ховається за її стінами. Можливо, ця людина зможе мені якось допомогти. Не спробуєш - не дізнаєшся. Витираю сльози, які непомітно для мене самої стікають по щоках і виплутуюся з ковдри, яка немов змія скрутилася біля моїх ніг. Мені страшно... Мені справді страшно. І мені досі боляче... Боляче від того, що я залишилась сама, що я більше немаю кому довіряти, і боляче від того, що я вірила в усе і всім, наче наївна дурепа. Я просто... Я повірила її завжди привітній та веселій усмішці, її добрим очам, світлу, яке вона випромінювала, щоразу заходячи в мою кімнату зі словами:" Доброго ранку, Енді!". Я вірила, коли вона казала мені, що все буде добре і що їй можна довіряти... І я довіряла. Здається, більше, аніж самій собі. Проте, щоб перемогти цей бій, щоб вибратися звідси, я повинна відкинути усі страхи, увесь біль. Я повинна бути сильною та сміливою і, на цей раз, довіряти тільки самій собі, адже... Як я зрозуміла, кожен може зрадити... Повернімося до мого плану... Вчора Саманда відчиняла двері в кімнату, отже ключ може зберігатися у неї або ж я, сподіваюся, що вона, принаймні, не встигла його кудись віддати, адже відразу після того, як вона покинула палату, я почула ту розмову. Я не знаю чи жінка вже спить, чи вона в своїй кімнаті, але я не можу чекати. Я повинна щось робити. Я з обережністю підходжу до дверей і тягну на себе металеву ручку. З моїх вуст зривається видих полегшення, адже двері виявились відчиненими. Я боялася, що Саманда могла зачинити їх, але, мабуть, вона була настільки приголомшеною, розгніваною чи наляканою, що просто забула про цю незначну деталь, яка зіграла для мене велику роль.
Кривлюся, коли чую пронизливий скрип, який створюють ці жахливо важкі металеві двері. Стараюся повільно відчиняти їх і пролізаю крізь утворену щілину. Страх знову охоплює мене, коли я починаю повільно просуватися темним коридором. Доводиться орієнтуватися за світлом, яке надходить з вікна, але від нього не надто багато користі. У голові починають вимальовуватися всілякі страшні картинки, і я весь час озираюся назад, зі страхом, що хтось може слідувати за мною. Схоже, зараз я дізналася новий факт про себе - я люто боюся темряви. Мої руки не відриваються від стіни, яка є моїм головним орієнтиром, якщо не брати до уваги зорі та місяць, світло від яких, як я вже й казала, не надто потрапляє сюди. Мені допомагає те, що за ці пів року, я навчилася добре орієнтуватися у цих коридорах, тому вже на пам'ять знаю, що знаходиться саме у цій частині корпусу, адже кожного дня ходжу цим маршрутом. Непомітно швидко я дістаюся до кімнати Саманди. Притуляюся вухом до дверей...всередині наче тихо. Так, що я говорила раніше? Відкинь усі страхи, Енді, їм зараз тут не місце. Міцно стискаю руки в кулаки і повільно тягну ручку. На щастя, ці дерев'яні двері не скриплять так само сильно, як наші, металеві. В інакшому випадку, я б розбудила увесь коридор. З острахом заглядаю всередину і оглядаю кімнату. Схоже фортуна цієї ночі схилилася у мій бік: у кімнаті нікого немає. Як я і припускала, Саманда побігла з'ясовувати стосунки з тією пихатою жіночкою, яка, скоріше за все, є головною тут. Швидко забігаю всередину і замикаю за собою двері. Я ще ніколи не була в цій кімнаті... Чи була, але просто не пам'ятаю? У будь-якому випадку, можу сказати, що тут доволі затишно, якщо судити з того, що я можу побачити. Відразу підходжу до стільця, на якому висить халат Саманди. Я навіть не помітила, що вона була без нього. Акуратно беру його в руки і перевіряю кишені. Вже за мить, у моїй долоні з'являються кілька пар ключів. Вони усі одинакові на вигляд. Спочатку я розгублююся, адже не маю поняття, який ключ потрібен мені, але згодом я помічаю, що до кожного ключа приклеєні папірці з цифрами. Як би сильно я не намагалася нвпружити зір, мені не вдається чітко побачити числа. В кімнаті занадто темно. Що мені робити? Якби ж тут була... Мої руки опускаються на поверхню дерев'яного столу і я починаю повільно досліджувати його. Вже за кілька секунд, не тільки мої руки, а й очі, натикаються на настільну лампу, і я швидко вмикаю її. Світло боляче та різко б'є мені в очі, проте я відразу зосереджую усю свою увагу на ключах, перебираючи їх один за одним. Так... 32 - не підходить, відставляю його на бік. 54...22...І знову не ті. Метал глухо вдаряється об дерево, коли я швидко перебираю ключі в руках і відкладаю їх на стіл. У моїй руці залишаються всього два ключа. Я затамоввую дихання і боязко дивлюся на цифри. 73 і 15... Тридцять шостого немає. Неприємне тремтіння проходить по всьому тілі. Чорт! Я ніколи не лаялася, але немає більш підходящого слова, яким я можу описати цю ситуацію. Повний набір ключей, але саме того, який потрібен мені немає! А що б тобі! Ні, він точно має десь бути. Не міг же він зникнути. Я знову починаю нишпорити у кишенях халата: з правої я забрала усі ключі, а от ліва... Мої пальці торкаються чогось гострого і я водночас і з радістю, і зі страхом дістаю ключ з кишені. Серце так швидко б'ється, що мені починає здаватися, наче воно зараз вистрибне.
Мені страшно дивитися, але я повинна, у мене дуже мало... 36! Важко описати, яке піднесення та полегшення я відчуваю, коли бачу ці дві цифри на останньому ключі. Я кілька разів перевіряю чи не помилилася, піднісши ключ ближче до світла, але ні: цифри не змінюються і нікуди не зникають - це ключ від 36-ої палати. Поспіхом запихаю решту ключів у кишеню і вішаю халат на крісло. Залишилося тільки...
- Енді? Що ти тут робиш?
Ні... Ні, тільки не це. Ну чому саме зараз, Самандо? Мені не вистачило, буквально, хвилини, щоб забратися звідси. Схоже, фортуна вирішила, що з мене на сьогодні досить.
Я швидко ховаю ключ у кишеню штанів і повільно повертаюся до жінки, намагаючись виглядати спокійною.
- Усе добре?- цікавиться Саманда, з острахом та здивуванням розглядаючи мене.
- Так... Я просто не могла заснути і подумала, що ти даси мені щось почитати,- на диво, мій голос звучить впевнено і не тремтить.
Саманда ще кілька секунд пильно дивиться у мої вічі, поки я викручую собі пальці за спиною, а тоді видає щось по-типу усмішки і підходить до мене.
- Раджу тобі почитати Артура Конана Дойла. Ти ж любиш детективи...- Саманда витягає одну з книжок, які лежать на її полиці, і простягає мені.
Я приймаю її і усміхаюся жінці.
- Дуже дякую.
- Немає за що, біжи. Я на відміну від тебе вже валюся з ніг, тому хочу ще трохи поспати.
- Так, звичайно.- говорю я, повільно рухаючись до виходу.
Саманда киває мені, і я покидаю кімнату. Як тільки зачиняю після себе двері, відразу опираюся спиною на стіну, притискаючи до грудей книжку. Мої ноги і руки трусяться від страху. Я вже й не сподівалася на те, що зможу вибратися з цієї кімнати. Доведеться тепер тягатися з цією книгою Дойля, чи як там його, але принаймні у мене є ключ. Спішу відійти подалі від дверей, боячись, що Саманда може вийти чи щось запідозрити. Мене вже і так з'їдає хвилювання і страх. Мені водночас і цікаво, і страшно дізнатися хто «мешкає» в тій платі та чи взагалі там хтось є. Як сприйме мою появу ця людина? Все ж таки, я завалюся до неї в кімнату посеред ночі, відчинивши двері вкраденим ключем, а не факт, що вона мене знає. Раптом налякається, почне кричати, тоді всі збіжуться, і мені точно кінець . Тому потрібно діяти дуже обережно. Від цих думок мені стає ще страшніше, якщо це ще взагалі можливо. Мені здається, що я ще ніколи так сильно не боялася, як зараз. Залишатися сміливою та впевненою в цій ситуації просто неможливо. Так, стоп... А як мені розгледіти цифри на дверях? Тут ще темніше, аніж в кімнаті Саманди, і я невпевнена, що повернула у правильний коридор... Якщо пам'ять мене не підвела і я все ж слідувала у правильному напрямку, тоді... Здається перші двері були під номером "32"... Точно пам'ятаю, що по правий бік...Рухаюся від дверей до дверей, подумки рахуючи номери на палатах, якими, на мою думку, вони мають позначатися. Ну, що ж... Якщо вірити моїм підрахункам, то палата під номером "36", має бути прямо... Переді мною.
Стою під дверима і намагаюся набратися сміливості, щоб зайти. Боюся зробити і крок, але водночас боюся бути поміченою, адже у мене вже з'являється параноя, і я починаю чути різні звуки чи бачити якісь силуети в темряві. Набравши в груди повітря, вставляю ключ в щілину. Серце завмирає, коли я бачу, що не помилилася, і ключ підійшов. Тремтячою рукою, штовхаю двері і повільно заходжу всередину. Завмираю на порозі, досі стискаючи в руці товсту книгу, і намагаюсь розгледіти, що знаходиться в кімнаті. Мої очі вже трохи призвичаїлися до темряви, що дає мені змогу нормально розгледіти, куди я потрапила. Переді мною, вже звично, велике вікно, по ліву стіну я бачу велику дерев'яну шафу, а з права ліжко і... Я здригаюся і відходжу назад, коли помічаю, що на ліжку хтось лежить.
- Хто тут?- доволі спокійним тоном запитує чоловічий, я б навіть сказала хлоп'ячий, голос.
Закриваю рот долонею, щоб не закричати від страху, який сковує моє тіло. Раптом мені в очі б'є різке світло. Закриваю їх руками, і лише згодом мені вдається розгледіти, що це світло надходить з ліхтаря на... Телефоні?
- Енді?- здивовано запитує, як я вже бачу, хлопець. Його рука тремтить, тому світло бігає по кімнаті, вимальовуючи химерні тіні на стінах та стелі.
- Ти знаєш мене?- ледь чутно запитую, намагаючись вгамувати тремтіння у всьому тілі.
До моїх вуст доноситься втомлене зітхання, яке злітає з вуст хлопця.
- Знаю...- ледь чутно відповідає він.- Це те, чого я найбільше боявся... Вони стерли тобі пам'ять, так?
- Так.
Я знаходжу в собі сміливість підійти ближче і зупиняюся посеред кімнати.
- Як тебе звуть?
- Вільям... Тобі не варто мене боятись... Можеш підійти ближче, тому що мене вже рука болить тримати телефон?
Кілька секунд я вагаюся, проте все ж підходжу до ліжка і забираю телефон з руки хлопця. Я вражено розплющую очі, коли бачу, що руки і ноги Вільяма прив'язані ременями до ліжка. На зап'ястях помічаю червоні лінії та синяки, що свідчить про те, що він уже довго перебуває у такому стані. Уважно розглядаю його обличчя: воно виглядає таким втомленим та блідим, під очима великі темні кола, а губи потріскали від спраги.
- Я вже й не сподівався на те, що ти знайдеш мене, Енді,- з легкою усмішкою на губах, шепоче Вільям.
- Я знайшла у своєму блокноті номер твоєї палати.... Це ти його записав?
Вільям киває.
- Бачу, тобі не терпиться дізнатися хто я і що сталося, тому слухай...- він відводить від мене погляд і облизує сухі губи, а тоді починає говорити.- Ми познайомилися з тобою в їдальній. Я підсів до тебе, ми розговорилася і після того завжди сиділи разом.
То ось кого мені не вистачало. То був не Карлос, як я і думала... То був Вільям.
- Ти розповіла мені про своїх демонів, а я поділився своїми і запропонував тобі втекти разом зі мною, але... Тебе мучило питання про те, чи живі твої батьки, і я запропонував тобі з'ясувати це... Ми пробралися в архів і знайшли номер твоєї мами...
То вона все-таки жива... Але якщо це так, чому ж тоді я тут? Чому ніколи не цікавилась мною?
- Мені шкода, Енді, але це вона причетна до того, що ти тут.
А, ну тоді все зрозуміло. Стараюся стримати сльози, які настирливо просяться на волю, але темрява все одно заховає мій біль... Як усе чудово складається... Виявляється, що навіть моя рідна мама зрадила мене. Мені вже стає цікаво, що такого жахливого я могла зробити, щоб рідна мати запроторила мене у клініку для душевно хворих, внушила мені вигадану хворобу і змусила забути все своє життя.
- Ми так і не встигли вибратися з архіву тієї ночі...- тим часом продовжує Вільям, а я непомітно змахую сльозу і зосереджую увагу на голосі хлопця.- Прийшла Саманда... З охороною... Я намагався пручатися, але вони ввели мені снодійне, і я відразу відключився... Прокинувся вже зранку, прикутим до цього ліжка.
- І ти увесь цей час був зачиненим у цій кімнаті?- вражено запитую, не в змозі повірити у те, що Саманда могла так вчинити з ним. Це не лікарня, а в'язниця якась.
- Так... Час від часу мені заносять їжу та воду і виводять в туалет, так щоб ніхто не бачив, особливо ти, тому тобі пощастило, що ти прийшла саме зараз і не наткнулася на охорону.
- Мені дуже шкода, Вільяме... Що тобі доводиться терпіти все це через мене,- голос тремтить через сльози, а книжка випадає з рук. Я вже й забула про неї.
- Не плач, Енді. Це не зрівняється з тим, що доводиться переживати тобі.
Я непомітно киваю головою.
- Краще розкажи мені, де ти була увесь цей час?
- Я прокинулась з перебинтованими руками. Саманда сказала мені, що я намагалася... Почекай, а в мене були порізи на руках до того, як нас спіймали в архіві?
- Не було,- ледь чутно відповідає хлопець, дивлячись на мене з жалістю.
Я істерично усміхаюся, крізь сльози. Мало того, що вони стерли мені пам'ять, то ще й порізали вени, щоб зімітувати спробу самогубства. Відчуваю себе лялькою в чужих руках, якою можна керувати і робити з нею все, що тільки захочеться. Якщо захочу то вб'ю, ні -  нехай живе.
Здригаюся, коли відчуваю доторк чиєї руки на своїй долоні, який неприємно лоскоче шкіру. Вільям невпевнено заглядає мені у вічі, очікуючи на те, що я відійду чи відсмикну руку, проте я міцно стискаю його долоню в своїй. Я не пам'ятаю Вільяма, я не знаю хто він, але щось мені підказує... Я відчуваю усім серцем, що саме йому я можу довіряти. Я бачу розуміння і підтримку в його очах і це, в якійсь мірі, заспокоює мене.
- Чому тобі не стерли пам'ять, як і мені , а утримують тут?
- Вони не можуть, Енді... Як вони потім пояснять моїй мамі, що її дитина не пам'ятає кілька місяців свого життя? Ця зараза, тобто препарат, не є повністю досконалим, тому вони не можуть стерти тільки кілька днів чи годин... Я взагалі дивуюся, звідки це взялося. Хто міг створити препарат який стирає пам'ять?
- Але ж вони не можуть утримувати тебе тут вічно.
- Не хвилюйся за мене, Енді... Уже все готово. Я чекав тільки на тебе.
- Ти про, що?- здивовано запитую, витираючи обличчя рукавом кофти.
- Мій план втечі, він готовий.
- Втечі?- з усмішкою на губах, перепитую я.- Який план? Ти ж увесь час лежав тут, як ти міг...
- Так, увесь час я був тут, але і телефон мене не покидав,- Вільям загадково усміхнувся і підмигнув мені.
- Коли?
- Завтра вночі.
Я з надією заглядаю в його вічі, а він сильніше стискає мою руку. Ні, мені не боляче, я хочу, щоб Віл ніколи не відпускав моєї руки. Я боюся, що вона є моїм єдиним спасінням. Дивно, правда ж? Відчувати таку прив'язаність до людини, з якою ти ледь знайома, але й про це забула? Схоже, для деяких людей потрібна лише мить, щоб зрозуміти, щоб повірити, а деяким дається вічність, але вони не підтверджують твоєї довіри. І зараз я готова втекти з ним. Куди завгодно, тільки б не залишатися тут.
- Я можу щось зробити для тебе?
- Крім того, що тобі доведеться повернутися сюди і відв'язати мене від цього довбаного ліжка, адже сам я цього зробити не зможу, нічого.
- Так, звичайно.
- Відхили матрас.
Спершу я не розумію значення прохання Вільяма, тому невпевнено підіймаю край матрасу біля ноги хлопця і тоді мені стає зрозуміло.
- Ключ тобі все ж доведеться повернути Саманді, поки вона не помітила його зникнення, а це допоможе тобі відчинити двері.
З цікавістю і хвилюванням оглядаю кишеньковий ніж у своїй руці.
- Але я не знаю, як цим користуватися.
- У тебе все вийде, Енді, не хвилюйся. У цьому немає нічого важкого, повір.
Невпевнено киваю і ховаю зброю у кишеню.
- Усе, Енді... Тобі пора йти.
З жалем і сумом оглядаю Вільяма. Не хочеться залишати його тут, прикутим до ліжка. Це ж так жахливо, лежати увесь день не в змозі поворухнутися і витріщатися у стелю. Хлопець помічає моє занепокоєння і заспокійливо  усміхається.
- Зі мною все буде добре... Йди.
Стає якось некомфортно, холодно та пусто, коли я відпускаю руку хлопця. Я поспіхом підіймаю з підлоги книгу і прямую до виходу.
- Енді?- його голос зупиняє мене біля самих дверей.
- Все ж ти можеш допомогти мені з дечим...
- Слухаю.
- Не могла б ти почесати мою ногу, тому що я сам не можу дотягнутися?
На моєму обличчі повільно з'являється усмішка, але Вільям не бачить її, через те, що ліхтарик уже не світить.
- Знаю, звучить досить дивно і некрасиво з мого боку, але я вже не можу терпіти.
Стараюся стерти безглузду усмішку і підходжу до ліжка.
- Ще би я бачила твою ногу...- шепочу, намагаючись розгледіти в темноті силует хлопця. В наступну мить, мене знову засліплює світло.
- Права чи ліва?
- Права. Внизу... трошки ближче до п'ятки.
Я киваю і, трохи підхиливши край сірих спортивних штанів хлопця, починаю
"чесати" нігтями його шкіру, там де бачу кілька червоних слідів від укусів.
- О... Як добре... Що б я без тебе робив... Розліталася тут одна тварюка. Якби у мене були вільні руки, я б вже давно розібрався з нею, а так доводиться кожної ночі вислуховувати жужання під вухом.
- Тихо... Не ворушись...- різко зупиняю хлопця, здійнявши долоню вверх.
- Що? Що таке?- Вільям напружується і уважно дивиться на мене, припіднявши голову.
Я не відповідаю йому, продовжуючи дивитись в одну точку на стіні. Вільям здригається і кліпає, коли я різко б'ю долонею по стіні. Комар, позбавившись кількох лапок та перетворившись в омлет, скочується по стіні і падає кудись на ліжко.
- Здається, я щойно вбила ту тварюку, про яку ти говорив.
- Боже, Енді, як ти мене налякала. Я вже подумав, що сюди хтось йде,-Вільям полегшено зітхає і лягає на подушку.- Дякую тобі, ти моя рятівниця.
- Немає за що... От тепер я і справді піду.
Вільям киває і напрямляє світло ліхтаря на двері. Я беру книжку, яку раніше відклала на тумбочку і рухаюся в сторону дверей.
- До зустрічі, Енді.
- До зустрічі, Вільям.
Кидаю на хлопця мимовільний погляд, перед тим як піти, і він гасить ліхтарик.