Нестабільна

Частина 22

Я зустрічаю ранок ще як тільки сонце починає підійматися з-за горизонту, забарвлюючи небо в різні кольори. Розмова з Хоуп та нічне повітря змусили мене відчути полегшення, і я змогла заснути знову. На цей раз ніякі жахіття мені не снилися, тому, прокинувшись сьогодні , я відчула себе справді... Добре. Відкидую ковдру вбік і стаю ногами на підлогу. Я чула якийсь шум, тому, думаю, що Грейс уже прокинулась. Виходжу в коридор і кидаю погляд на дивани у вітальній, сподіваючись побачити Віла, проте його там немає. Він, що уже прокинувся?.. Ах, точно. Віль'ям же мав йти на рибалку з сусідом. Тихенько зазираю в кухню і справді помічаю там Грейс, яка саме витирає помиті чашки.
- Доброго ранку,- вітаюся й заходжу.
- Доброго ранку, Енді,- вона трохи здивовано повертається в мою сторону і відразу усміхається.
- Як тобі спалось?
- Добре... Дуже добре,- відповідаю я, частково кажучи правду. Не буду ж я розповідати їй про свої жахіття.
Сідаю на стілець, підпираючи голову, і спостерігаю за тим, що робить Грейс. Вона відкриває дверку верхньої шафки і дістає звідти якусь паперову коробку блакитного кольору. Коли у білосніжну глибоку тарілку починають летіти маленькі жовті кружельця, розумію, що то пластівці і зараз на мене чекає смачний сніданок, що викликає усмішку. Готова прокидатися так щодня.
- Сьогодні гарна погода,- говорить Грейс, заливаючи пластівці молоком.
Переводжу погляд у вікно і справді помічаю сонячні промені, які щосили пробиваються крізь хмари.
- Так,- говорю з захопленням, адже згадую про те, що недалеко від нас море, а це чудова погода для того, щоб скупатися, але водночас починаю відчувати смуток, через нашу нічну розмову з Хоуп і її слів про те, що вона більше не може плавати.
Грейс ставить переді мною тарілку, і я вдячно їй всміхаюся.
- Смачного, а мені пора збиратись на роботу.
Вона швидко вибігає з кухні, перед тим кинувши короткий погляд на годинник, що висить на стіні.
Насправді зараз я розумію чому Еліот тоді так поривався мститися тому чоловіку, на жаль, імені якого я не пригадую. Я б, мабуть, теж не могла заспокоїтись на його місці. Хоуп позбавилась багатьох речей через їх ворожнечу і в якійсь мірі в цьому винен й Еліот, та, думаю, не настільки, наскільки він сам винить себе. Зачерпую ложкою трохи пластівців, які вже починають розмокати в молоці, і запихаю в рот, пригадуючи їх смак.
- Доброго ранку!- жваво відзивається голос позаду мене, і я відразу радісно підводжу голову, знаючи, кому він належить.
- Доброго ранку.
Хоуп заїжджає на кухню і хоча виглядає доволі сонною, дружелюбно мені усміхається.
Вона бере тарілку з такими ж пластівцями, яку їй також завчасно приготувала Грейс, і заїжджає за стіл.
- У мене злипаються очі,- ледь чутно промовляє вона, кілька раз зімкнувши і розімкнувши повіки.
- Треба було ще трохи поспати,- підкидаю "геніальну", та все ж вдалу, ідею.
- А ти б сиділа і дивилась як я сплю?
- Так, якщо треба.
Хоуп усміхається і бере в руку ложку, готуючись снідати.
- Ти така смішна, Енді.
Слова Хоуп змушують мене усміхатися, проте я спішу заперечити.
- Це ти ще жартів Вільяма не чула.
- Мені вже страшно,- промовляє Хоуп, поглядаючи на мене з-під своїх довгих вій.
Раптом тишу в домі порушує скрип дверей, і ми синхронно озираємось на них.
У мене ще більше підіймається настрій, коли на порозі з'являється Віл.
- Усім доброго ранку,- бадьоро вітається він і нахиляється, щоб стягнути з себе довгі чорні чоботи, що зашнуровуються під самий верх. Взагалі, якщо б я не знала, що це Віл, я б скоріше за все його не впізнала просто так на вулиці. На ньому чорні джинси, темно-зелена куртка, в якій йому, мабуть, було жарко, та я розумію, чому він її не зняв, і чорна кепка, яка вдало ховає обличчя.
Віл нарешті звільняється від важких кайданів у вигляді свого взуття і заходить на кухню, підіймаючи вверх целофановий пакет. Примружуюся, щоб розгледіти, що там, а тоді, як не дивно, помічаю, що там лежать три великі рибини.
- Спіймав трохи для нас,- з гордістю говорить Віл і кладе пакет на тумбочку.
- Доброго ранку, Віле,- в коридорі з'являється Грейс,- як усе пройшло?- Запитує вона, заклопотано вивчаючи вміст своєї чорної сумки.
- Доволі весело. Містер Хантер виявився хорошим співрозмовником, хоча й більшість часу говорив він, а не я.
- Дай вгадаю, розповідав про свої неймовірні пригоди в молодості?- з усмішкою припускає Грейс.
- Саме так. Але мені було цікаво, хоча, думаю, дещо з того, що він розповів було неправдою, як приміром...- Віл трохи задумується і починає розстібати ґудзики на своїй куртці.- Дівчина, у якої світяться очі в темряві. Містер Хантер казав, що бачив її, коли був проїздом у Техасі.
Грейс пропускає смішок, поспішно защіпаючи лямку на своїх босоніжках.
- Я тобі більше скажу, більша частина з того, що він сказав є вигадкою. Містер Хантер просто колись писав книги. Якісь наче й надрукував. Зараз у нього вже занадто поганий зір для цього, але, як бачиш, вигадувати він не перестає. Усе, я побігла на роботу.
- Можливо, мені піти з вами?- відразу відзивається Віл.
Грейс зупиняється біля дверей і в задумі хмурить брови.
- Можеш прийти десь через годину, бо тоді привезуть товар.
- Гаразд, то я посмажу рибу?- встигає запитати Віл, перш ніж Грейс виходить за двері.
- Якщо хочеш,- вона знизує плечима і, помахавши нам на прощання, виходить з дому.
- Звісно, що посмаж,- з легким докором у голосі, говорить Хоуп.
Віл нарешті стягує з себе куртку, під якою ховалась чорна футболка, і киває їй, підморгнувши.
- Зараз цим і займусь.
- Тобі їх не шкода?- сумно запитую, відсунувши уже порожню тарілку в сторону. Поки Грейс та Віл говорили, я вже встигла все з'їсти.
- Кого?- здивовано запитує Віл і вмикає воду, щоб помити руки.
- Рибок.
- А має?- ще більш здивовано запитує він.
- Вони все ж таки теж жити хочуть.
- А ми хочемо їсти, тож не будь такою сентиментальною,- відповідає мені Хоуп. Після цього вона ви'їжджає з-за столу і під'їжджає до раковини, кладе в неї тарілку.
- Я чимось можу тобі допомогти?- цікавиться вона у Віла, який саме втирає руки в рушник.
- Ну хіба що можеш сказати, де у вас знаходяться ножі.
Хоуп киває і плескає Віла по нозі. Той відходить і вона відсуває шухляду, яку він заступав.
- О, я як відчував,- з усмішкою промовляє Віл.
Хоуп розвертається до мене разом з візком.
- Ти мала рацію. Його жарти мені подобаються більше.
Знизую плечима і починаю сміятись.
- Не розумію про що ви, але дай п'ять,- весело вигукує Віл і здіймає долоню вверх, але не занадто високо, щоб Хоуп могла до неї дотягнутися.
Вона завзято вдаряє по ній своєю маленькою рукою.
- Нарешті знайшлась людина, яка змогла з гідністю оцінити мій жарт,- дивлячись на мене з легким докором в очах, говорить Віл.
- А я що? А я нічого.
Деякі жарти Віла і справді бувають смішними, але деякі просто безглузді... як от ось цей про те, що він відчув своєю п'ятою точкою де знаходяться ножі. Безумовно, у Еліота бувають більш вдалі жарти.
- У мене є одне запитання...- звівши вказівний палець вгору, раптом повідомляє Хоуп.- А ви двоє зустрічаєтесь?
У подиві хмурю брови.
- Ми? Ні, що ти,- відразу спішу заперечити.
І як їй тільки могло таке спасти на думку?
Хоуп переводить погляд на Вільяма і він їй усміхається, а потім щей підморгує.
І що це означає? Я не встигаю дізнатись про це, тому що Віл мене перебиває.
- Що ж, давайте нарешті візьмемось за діло,- говорить він, потираючи долоні, і повертається до пакета з рибою.
- Мені ще знадобиться дошка для нарізання.
Хоуп відразу реагує на його слова і, трохи від'їхавши вбік, відсуває ще одну шухляду, звідки й дістає дерев'яну прямокутну дощечку.
- Я можу чимось допомогти?- цікавлюсь, адже мені якось не зручно від того, що навіть Хоуп допомагає Вілу, а я просто сиджу і дивлюся... Не те, щоб Хоуп не могла чи ще щось, я аж ніяк не мала на увазі, що вона... Ех, я завжди говорю дурниці.
- Та ні, я сам впораюсь,- будучи заклопотаним чисткою риби, відповідає Віл.
Хоуп просто сидить біля нього і ліниво спостерігає за кожним рухом.
- Хоуп? А тобі не потрібно йти в школу чи куди там ходять підлітки твого віку?- запитую, щойно здогадавшись про це.
- Я не ходжу в школу,- відповідає Хоуп, закотивши очі, і я знову починаю думати, що сказала щось не те.- Мама сказала, що краще буде, якщо я залишусь вдома під її наглядом, тому я навчаюся дистанційно.
-Це ж круто,- долучається до розмови Віл, висловлюючи свою думку.- Не доводиться вислуховувати ті нудні лекції, зустрічатися з усіма придуркуватими розбещеними дітьми твого віку, сидиш собі вдома і вчиш... А може і не вчиш.- Усміхається Віл.
- Та я, чесно кажучи, хотіла б вислуховувати ті лекції і зустрічати тих йолопів, бо мама мене взагалі нікуди не відпускає, я цілими днями сиджу вдома. Мені не вистачає живого спілкування, розумієте?-пояснює Хоуп, емоційно махаючи руками. Бачу, що вона справді дуже невдоволена цією ситуацією, що й не дивно. Проте, якщо Грейс так вирішила, то так, мабуть, дійсно краще. Не хочу озвучувати свою думку Хоуп, адже боюся, що це її тільки ще більше розізлить.
- Тому не дивуйтеся, що я доволі позитивно і навіть радісно віднеслась до вашого неочікуваного приїзду,- через деякий час додає вона.
- Ну так, з нами сумно не буде,- знизує плечима Вільям.
Ну так, з нами сумно не буде... З нами відразу в божевільню. Тільки чомусь така перспектива Хоуп не лякає зовсім.
Поки я вимальовую пальцями дивні узори на скляному столі, на весь будинок розноситься гучна мелодія.
Всі завмирають і починають прислухатися, а тоді Віл викрикує:
- О, це мій телефон!
Він уже струшує руки, збираючись йти, та Хоуп зупиняє його.
- Я привезу.
Вона розвертає візок і виїжджає в коридор.
- Він на столі!- викрикує Вільям їй у слід і повертається до чистки риби.
Цей дзвінок мене насторожує і я вся напружуюся, чекаючи поки Хоуп принесе телефон, та заспокоюю себе тим, що це може бути Еліот.
Нарешті Хоуп повертається до нас і якось засмучено простягає Вілу телефон, відразу від'їжджаючи вбік. Після цього я вже точно впевнюся, що це Еліот. Зриваюся з місця і підбігаю до Віла, адже теж хочу поговорити. На мій подив, коли я підходжу до хлопця, то можу не тільки чути голос Еліота, а й бачити його.
- Привіт, друже,- радісно вітається Віл і притуляє телефон до стіни, щоб не довелось його тримати, і він міг бачити нас обох.
- Енді, Вільяме, як ви там?- відразу запитує Еліот.
Він сидить за барною стійкою в клубі. На щастя, зараз день, тому тут нікого немає, адже в протилежному випадку, ми б не змогли з ним спокійно поговорити через музику, сміх і крики. Мені здається, що сморід алкоголю й дешевого табаку дійшов би до нас й через екран.
- У нас все добре. Я от сьогодні ходив на рибалку,- розповідає Віл і демонструє у камеру велику рибину, гордо усміхаючись.
- Серйозно?- раптом з-за барної стійки виглядає чорнява голова Стіва. Зі здивуванням розумію, що я рада його бачити. Він як завжди протирає свої келихи. Мені здається, що це стало своєрідним хобі для більшості барменів, що вони роблять це навіть якщо не потрбіно.
- Човен цілий чи ти його втопив?- з насмішкою цікавиться Стів.
Еліот починає сміятися і простягає другу кулачок.
- Ей, не смішно.
Поки хлопці продовжують жартувати, я стурбовано озираюся назад і помічаю, що Хоуп сидить біля столу, підперши підборіддя рукою, і засмучено витріщається в підлогу. Озираюся на Еліота, потім на Хоуп , і все ж не витримую. Підходжу до дівчини, яка здивовано підводить на мене погляд, і стаю позаду, штовхаючи візок до телефону.
- Що ти робиш? - пошепки запитує Хоуп, та я її не слухаю.
- А ми тут усі сумуємо за тобою,- кажу я і зупиняю візок, так щоб хлопці могли побачити Хоуп, яка невдоволено заклавши руки на грудях, блукає поглядом по кімнаті, тільки б не дивитися у камеру.
Еліот відразу перестає сміятися і прочищає горло.
- Ви тільки подивіться хто тут у нас?!- весело вигукує Стів, нарешті відкладаючи свої келихи. Я все ще стою позаду Хоуп, тримаючись за візок, ніби боюсь, що дівчина просто переїде мене і втече звідси.
- Це ж наша Хо!
- Ох, ти знову за своє,- невдоволено промовляє Хоуп і закочує очі.
- Як ти поживаєш, Хо?- тим часом продовжує Стів.
Спостерігаю за Еліотом. Він намагається усміхатися, та я бачу як його погляд увесь час ковзає вниз, на ноги Хоуп, які непорушно стоять у візку, і мені здається, що в ті моменти він зціплює зуби і важко ковтає повітря.
- Коли ти уже перестанеш спілкуватися зі мною як з дитиною?-Хоуп продовжує обурюватись, та Стів тільки починає ще більше сміятися з її невдоволеного обличчя.
- Ти старший за мене всього на десять років.
- О, це багато, моя маленька Хо,- Стів продовжує насміхатися і кладе на барну стійку якусь коричневу пляшку. Вміст якої згодом розливає у дві прозорі склянки.
- Ти нестерпний,- в результаті підсумовує Хоуп, а він тільки знизує плечима.
- А як там справи в клубі?- запитує Віл, на мить відірвавшись від чистки, до речі, уже останньої рибини. І як він так швидко впорався?
- Та у нас все добре,- запевняє Еліот,- нікого підозрілого не бачили... Поки все спокійно.
- Це добре.
- Ну гаразд тоді, у нас ще справи, бо хтось із клієнтів розбив вікно у туалеті...Потім ще зідзвонемось,-на цій ноті прощається Еліот. Ніхто не заперечує, тож ми усі махаємо йому на прощання( і навіть Хоуп), і він вибиває.
Сумно зітхаю через те, що наша розмова виявилась такою короткою, і я навіть не почула ніякого жарту в сторону Віла від Еліота. Сьогодні цю естафету перейняв Стів.
Раптом на весь дім знову лунає гучна мелодія, і я відразу повертаю голову на телефон Віла, в надії, що Еліот вирішив ще трохи поговорити, проте бачу, що його екран темний. Тим часом Хоуп під'їждажає до столу та бере свій телефон, і я розумію, що це він дзвонить. У них просто однакова мелодія. Хоуп підіймає його і ви'їжджає з кухні, повільно зникаючи з нашого поля зору, та я все одно чую, як вона наче не надто бадьоро вітається з кимось.
- Мені потрібні яйця і мука,- ледь чутно говорить Віл, радше сам до себе.
Сумно зітхаю і нахиляюся, щоб відкрити шафку, у пошуку яєць. Як тільки я відчиняю дверку, щось маленьке та довге вилізає з неї, і я вражено відступаю на кілька кроків назад, намагаючись роздивитися невідому істоту.
- Вільяме!- налякано кричу, розглядаючи чотирилапе створіння, яке зупинилося в кількох кроках від мене, насторожено вивчаючи світ довкола своїми маленькими чорними очима. Вільям повільно повертається, навіть ні про що не здогадуючись, а тоді здригається, вражено викрикнувши, і ледь не застрибує на поверхню шафки зі страху чи то неочікуваності.
- Оце срань...- все ще вражено добавляє, розглядаючи тваринку перед нами.
- Хоуп!- кричу я,- у нашому домі невідома істота!
Проходить всього мить непорушної тиші, а тоді ми чуємо приглушений голос дівчини, який лунає з кімнати:
- Яка ще істота?!
- Маленьке страшне чудовисько!- пояснює Віл. Мені здається, що тут він перебільшує. Щось не дуже ця істота схожа на чудовисько.
Віл все ще тримається за гладку поверхню шафки, не зводячи погляду з тварини, ніби боїться, що вона в будь-яку мить може напасти на нього. Здається, він налякався навіть більше за мене. Хоча, я не знаю, можливо, і мені варто боятися. Просто ця істота є такою маленькою, тому, думаю, навряд чи вона зможе нам щось зробити. Чи, можливо, вона кусається? Або в ній міститься отрута, яка здатна вбити людину за лічені секунди? Налякавшись власних думок, відступаю на кілька кроків, а згодом і зовсім застрибую ногами на стілець, адже істота починає стрімко рухатись в мою сторону. Це я так, провсяк випадок.
Нарешті на кухню заїжджає Хоуп. Вона зупиняється на порозі і починає допитливо розглядати кімнату у пошуках того «чудовиська», про яке говорив Віл. Коли її очі натикаються на тваринку, яка вже встигає заповзти під стіл, дівчина видає короткий смішок.
- Та яке ж це чудовисько?-запитує вона, під'їжджаючи ближче.
Хоуп нахиляється і витягає руку на зустріч істоті і, на мій подив, та відразу підповзає до неї. Дівчина бере тварину в руки і ставить на коліна.
- Це ж просто ящірка.
Злізаю зі стільця, розуміючи, що небезпека мені все ж не загрожує, і переводжу погляд на Віла. Він вражено спостерігає за тим, як Хоуп гладить ящірку по її малесенькій головці.
- Просто ящірка? Та це ж справжня гидота!- Віл кривиться, висуваючи язика.
- Ей!- Хоуп кидає на нього злісний погляд.- Вона мила. Мабуть, я просто забула закрити клітку.
- Клітку?!- ще більш шоковано вигукує Вільям,- ти, що тримаєш її у домі?!
- Так,-спокійно відповідає Хоуп, так наче у цьому немає нічого дивного. Хоча, можливо, і не має. Просто ця ящірка і справді трохи наводить страх.
- Чому тобі не купили котика, цуцика, рибку, черепаху, та будь-кого, а цю... це... створіння,-Вільям не вгаває. Навідміну від мене він не може звикнути до компанії ящірки і все стоїть, притиснувшись до шафки.
- Ну, за ними потрібно увесь час наглядати, а Кендалл тільки їсть і спокійнісінько повзає собі у клітці.
- Кендалл?- здивовано перепитує Віл, уже підходячи усього на крок ближче.
- Ну так, я просто подумала, що вона така сама довга, як і ноги Кендалл Дженнер, а ще вона намагалася з'їсти помаду з її нової колекції, тож...
- Стоп, що?- Віл перебиває Хоуп, виставляючи долоню вперед.
- Ти назвала ось оцю от... ящірку... це жахливе, зелене, покрите лускою створіння іменем прекрасної Кендалл Дженнер?!
Я звісно не знаю хто така ця Кендалл, але звучить непогано.
- Кажу ж, вона чимось схожа на неї.
- Ну так, один в один,- Вільям складає руки на грудях і з насмішкою зводить брови, неоднозначно похитавши головою.
Хоуп закочує на його слова очі і зітхає, розвертаючи візок. Вона все ж вирішує відвезти Кендалл назад у її домівку.
- Якщо ти коли-небудь вирішиш завести собі щось подібне, я вижену тебе з дому...- спостерігаючи за тим, як візок Хоуп зникає у кімнаті, промовляє Вільям.
- Не хвилюйся, не захочу,- запевняю я, а через мить додаю:
- Мені тебе вистачає.
Відразу повертаю голову вбік, наче мене сильно зацікавила фарба на стіні, тільки, щоб стримати сміх, адже краєм ока встигаю помітити, як очі Віла знову збільшуються у кілька раз.
Згодом все ж повертаюся, зустрічаючись з його невдоволеним виразом обличчя. Починаю сміятися, даючи зрозуміти, що то був просто жарт, проте Віла це ніяк не веселить. З таким же насупленим виразом обличчям він повертається до риби, яку залишив лежати на дошці.
Ми так і не знайшли яйця та муку. Сподіваюся, Хоуп зараз повернеться і допоможе нам у цьому.
-Скажи, що хоча б тобі сподобалася Кендалл,- звучить голос Хоуп, ще не встигає вона заїхати на кухню. Підводжу погляд і мить роздумую над відповіддю.
- Ну...- в задумі промовляю,- я думаю, що вона хороша. - Кажу перше, що спадає мені на думку, адже не знаю, що відповісти.
Вільям у подиві повертається до мене і крутить пальцем біля віска, вказуючи на безглуздість моїх слів. Хоуп на його жест невдоволено закочує очі і під'їжджає до мене.
- Так, звісно, що вона хороша,- вона відразу погоджується, і я все ж розумію, що мої слова не були такими вже й безглуздими.
- Вам просто потрібно трохи краще з нею познайомитись.
- Ще чого?!- з насмішкою випльовує Вільям. - Не хочу я ні з ким знайомитись. Знав я таких хороших. Одна така мила маленька ящірка ледь не відгризла мені палець, коли я був маленьким.
- О, то в тебе дитяча травма? -з усмішкою промовляє Хоуп, зацікавлено перевівши погляд на Віла.
- Називай це як хочеш, але я раджу тобі викинути цю тварюку кудись подалі від дому, поки ще не пізно.
- Вільяму потрібні яйця і мука,- говорю я, бажаючи перевести розмову, і нарешті забути про ту ящірку, адже бачу, що Хоуп знову починає закипати від злості. Вона киває мені і під'їжджає до шафок, на диво, відчиняючи саме ту, до якої раніше підійшла і я. Вона витягає з неї невеличке біле відро, яке Вільям відразу ж забирає, щоб дівчині не було важко.
- Ну а яйця в холодильнику.
Вільям киває і підходить до холодильника, витягаючи з нього лоток з яйцями . Стежу за ним поглядом, поки він не кладе яйця на тумбочку, адже боюся, що будь-якої миті він може впустити лоток. Ні, звісно, я не вважаю, що Вільям уже зовсім незграбний, просто ситуація з горішками і чипсами говорить про те, що йому слід бути трохи обачнішим.
- Тобі ще потрібна наша допомога?
- Ні, не потрібна.
-Ну тоді ми пішли.
- Ну тоді йдіть,- Вільям знизує плечима, будучи зайнятим нарізанням риби.
Хоуп махає мені рукою, закликаючи йти за нею, і я покірно підводжуся зі стільця. Ми минаємо коридор і тримаємо курс на її кімнату. Хоуп одразу під'їжджає до столу, а я трохи ніяково сідаю на ліжку.
- Твій телефон дзвонить,- говорю, спостерігаючи за тим, як смартфон Хоуп світиться та бринить на столі, поки вона захоплено розглядає Кендалл.
- Нехай дзвонить,- відповідає, навіть не глянувши на нього.- Це моя подруга надзвонює... Вона розійшлася зі своїм хлопцем і ніяк не може перестати мені скаржитись.
- Ти не хочеш її підтримати?- трохи здивовано запитую.
- Не хочу,- чесно зізнається Хоуп. Вона мимоволі проводить пальцями по металевих прутиках клітки, а тоді додає:
- Вона телефонує до мене тільки, коли щось трапляється, коли потрібно пожалітися і поплакати, бо знає, що я її підтримаю. Колись ми були найкращими подругами, але відколи я втратила можливість ходити, вона знайшла собі нових... Я розумію, що їй робити з такою калікою як я? Але тоді нехай жаліється своїм новим подругам, а не мені.
Хочу заперечити, сказати хоча б щось, щоб підтримати її, проте поки я намагаюся зібрати думки в одне ціле, вона продовжує:
- Тим паче, я одразу казала їй, що Чарлі невдалий вибір. Я казала, що він покине її, як тільки знайде першу-ліпшу, та тоді їй було все одно на мої слова і вона вибила, сказавши, що йде гуляти з тими, хто вважає її хлопця крутим.
Я сумно зітхаю і опускаю погляд. Бідна Хоуп... Їй стільки всього довелося пережити за цей час... Не розумію, як та дівчина могла відвернутися від неї. Хоуп ж така хороша людина. Попри все вона не перестає усміхатися і жартувати. Тай, я думаю, що про свої переживання та біль розказала тільки мені.
- Ти віриш у кохання, Енді?- це раптове запитання Хоуп змушує мене трохи розгубитися, що я не одразу знаходжу відповідь. Мабуть, саме тому, вона і починає говорити першою.
- Я вважаю, що це просто звичка.
Підводжу голову, зустрічаючись з сумним поглядом Хоуп, який направлений кудись повз мене, і намагаюся зрозуміти значення її слів.
- Ну знаєш, це... як коли ти слухаєш якусь нову пісню, то спершу вона здається тобі такою красивою, зворушує щось всередині, але чим більше ти її слухаєш, тим більше вона починає набридати і ти перемикаєш її, а потім і зовсім видаляєш... Ось так і з коханням.
Обдумую слова Хоуп і розумію, що у них, мабуть, є доля правди. Я ніколи не слухала музику і ніколи не кохала... Стоп. Ні, не правда. Я слухала і схоже... я... Ех, неважливо, я просто хотіла сказати, що дивлячись зі сторони і опираючись на книги, які мені доводилося читати... Це і справді проста життєва істина.
- Тобі подобається Вільям, правда ж?- Хоуп задає ще одне неочікуване запитання, яке чомусь змушує мої щоки вкритись багрянцем. Озираюся на двері, та бачу, що вони, на щастя, зачинені. Прикушую губу, роздумуючи над відповіддю.
- Я добре не знаю, що таке кохання, Хоуп, але... Я живу заради нього.
Я говорю тихо і невпевнено, боячись, що Віл якимось чином зможе почути. Опускаю погляд вниз, адже не можу змусити себе дивитися у вічі Хоуп, під час цього зізнання... Зізнання не тільки їй, але й самій собі.
- Якщо це не кохання, то що тоді?
Не знаю в який момент він став для мене сенсом життя, проте я знаю, що якщо б не було Вільяма, не було б і мене. Навіть якщо б я одного дня втекла з божевільні, я б все одно сама не змогла зайти так далеко.
Я б не змогла знайти вихід з цього лабіринту...життя. Вільям вивів мене на правильний шлях, і я знайшла в ньому свій сенс. Без нього я б просто заблукала. Тепер залишається тільки йти і боротися. Ми знайшли свій шлях. Люди бояться шукати, вони здаються, і замість того, щоб йти за правилами - ламають стіни, помираючи у тих руїнах...
-Я завдячую йому багато чим, Хоуп...- нарешті я наважуюся підвести на неї свої, уже вологі від сліз, очі.
- А в першу чергу своїм життям. Він змушує мене усміхатися щодня і змусив повірити у те, що життя варте того, щоб його прожити... Незважаючи на те, яким складним і несправедливим воно є. Еліот дав мені чудовий урок і я шкодую, що не зробила того ж.
Хоуп завмирає, коли я називаю його ім'я і стискає підлокітники візка, проте її очі загоряються чи то цікавість чи, може, чимось іншим, поки невідомим мені.
- Я мала б сказати йому, щоб він перестав жити минулим, хоч і сумніваюся, що він став би мене слухати.
Хоуп усміхається і киває. Кому, як не їй знати наскільки впертим є цей хлопець.
- Дівчата!- в кімнату долітає голос Вільяма, перериваючи тишу, яка настала між нами, і порушуючи якусь інтимність та важливість нашої розмови.
Я підіймаюся з ліжка і відчиняю двері, пропускаючи Хоуп вперед.
Коли ми заходимо до кухні, на столі вже лежить тарілка з посмаженою рибою. Хоуп відразу, з неймовірною швидкістю, під'їжджає до столу і хапає шматок, прагнучи нарешті скуштувати творіння Віла. Я ж усміхаюся Вільяму, який з задоволенням на обличчі, спостерігає за реакцією дівчини, і трохи ніяковію, все ще будучи під враженням нашої розмови, а тоді повільно опускаюся на стілець. Я все ще не надто хочу їсти рибу, через розуміння того, що ще недавно вона, жива-живісінька, безтурботно плавала собі у річці, та мені не хочеться образити Вільяма, адже він виглядав таким гордим, демонструючи її нам. Беру найменший шматок і вже через мить відчуваю, як мої пальці починають горіти. Вона ще занадто гаряча. Коли я намагаюся переставити шматок риби у другу руку, він просто вислизає крізь мої пальці і падає на підлогу. Боязко озираюся на Віла, проте він порається біля сковорідки, де ще смажаться останні шматки риби. Полегшено зітхаю і нахиляю підняти шматок, поки Віл не повернувся до нас, проте...
- Ти могла просто сказати, що не хочеш їсти, навіщо було викидати.
Я завмираю, подумки дорікаючи Хоуп за її слова. Підіймаю голову на Вільяма і бачу, як він у подиві оглядає мене і той нещасний шматок риби, який все ще валяється на підлозі.
- Ні, що ти, я просто...- я нарешті піднімаю його і спішу виправдатись.- Це сталося випадково. Я взяла, а риба виявилася такою гарячою, що я випадково впустила її.
Віл з Хоуп переглядаються і починають сміятися.
Я видаю невдоволений стогін через те, що вони вирішили познущатись наді мною і ще раз переконуюсь у тому, наскільки Хоуп з Еліотом схожі.
Відкушую шматок риби і вона справді виявляється смачною про що я і говорю Вільяму.
- Я готова найняти тебе на місце нашої кухарки,- з насолодою облизуючи пальці, говорить Хоуп, на що Віл тільки сміється.
- Я обіцяв містеру Хантеру, що пригощу його рибою, тому мені треба йти,- повідомляє Вільям, відкладаючи на іншу тарілку кілька шматочків риби.
- Від нього я відразу піду в магазин. До речі, де він знаходиться?
Хоуп на мить відволікається від поїдання риби, щоб перевести на Віла задумливий погляд.
- Просто вийди до центральної дороги і йди вздовж, по правий бік. Згодом побачиш яскраву червону вивіску з написом «Холлі».
- Холлі?- з цікавістю перепитує Віл.
Хоуп киває.
- Все просто: Хоуп плюс Елі, тобто Еліот - дорівнює Холлі. Ну взагалі мало бути з однією «л», але мама сказала, що так не звучить.
- Дай вгадаю, назву придумала ти?-сміючись, припускає Вільям.
- Ну а що?- Хоуп невдоволено оглядає його. - Це було давно, мені здавалося, що це звучить круто, а Еліоту було все одно.
- Мені подобається,- вмішуюсь у їхню запеклу суперечку і отримую вдячний кивок від Хоуп.
Віл знизує плечима і береться взувати свої чоботи.
- Не сумуйте, дівчата, я скоро повернусь... Можливо,- він таємниче підморгує нам і дарує легку усмішку, перед тим, як одягнути на себе куртку та кепку, і зникнути за дверима.
В домі стає якось дуже тихо і порожньо.
- Чим займемось?- сумно зітхнувши, запитує Хоуп.
- У мене є одна ідея,- задумливо промовляю, все ще будучи невпевненою у тому, наскільки вдалою вона є.