Нестабільна

Частина 10

- На задньому сидінні має бути сумка з одягом... Ти, мабуть, замерзла вже,- говорить Вільям і вмикає в машині світло. Я не відразу реагую на його слова і взагалі розумію їх зміст, вражено оглядаючи салон. Проте коли інформація поступає до мого мозку, я швидко повертаюся назад і, справді ,помічаю на сидінні чорну спортивну сумку. Піднімаюся, щоб підняти її, а коли сідаю на місце, відразу чую шум двигуна. Вільям заводить авто і виїжджає на доріжку.
- Нам потрібно швидко від'їхати якнайдалі звідси... Вони будуть шукати,- пояснює хлопець, поки я розсуваю блискавку. Мені під руку відразу потрапляє чорне худі, і я вирішую одягнути його.
- Пристебнися, будь ласка,- просить Вільям, і я швидко виконую його прохання. Як тільки ремінь міцно закріплюється на мені, машина різко смикається вперед і починає розганятися. Помічаю, що ми уже виїхали на дорогу.
- Вибачай, Енді, але я повинен їхати швидко... Ми все ж таки тікаємо,-він усміхається, мимоволі глянувши в мій бік. Тікаємо... Здається, я тільки зараз почала усвідомлювати, що сталося. Я втекла з психлікарні... Я втекла...Я не знаю радіти мені чи плакати... Звичайно, радіти про, що це я. Мені чомусь раптом стало страшно. Я ще досі не можу повірити у те, що нам вдалося це зробити. Здається, що все це тільки якась ілюзія або сон, невдовзі я прокинуся у своєму ліжку в психлікарні, знову гадаючи про те хто я. Але, ні, Енді. Це реальність. Ти втекла. І увесь цей жах нарешті припинився... Або ж все тільки починається?
Головне це те, що зараз я маю право сама вирішувати свою долю, я вільна, і більше ніхто не зможе диктувати мені сценарій, за яким я повинна жити. З цієї миті починається моє нове життя.
- У сумці ще мають бути кеди твого розміру,- додає Віл.
Дивлюся на брудні сірі тапочки, в яких я ходила увесь цей час. Так, мені справді потрібно перевзутися. На щастя, кеди я знаходжу швидко і так само швидко починаю взувати їх. Пасок безпеки тисне мені у груди, про те я не можу відчепити його, адже неодмінно вдарюся головою об бардачок. Коли мені вдається якось незграбно зав'язати білі шнурівки, я з полегшенням видихаю, відкинувшись на сидінні. Тепер на моїх ногах красуються чорні кеди, а зношені тапочки я відсуваю ногою кудись вбік.
- Поглянь, можливо, у бардачку знайдеться якась серветка,- раптом порушує тишу Вільям. Я з нерозумінням дивлюся на нього.
- Твоя губа все ще кровоточить.
Дійсно, я вже й забула про це...
- До речі, ти так і не розповіла мені, що сталося.
- Так, це...- відкриваю бардачок, але замість серветок знаходжу дещо інше. У мене відбирає мову і по тілу проходять мурашки. З острахом і невпевненістю беру цю річ у руки.
- Що це, Вільяме?- мені хочеться закричати, але голос тремтить. Хлопець байдуже переводить на мене погляд, який згодом, на кілька секунд, затримується на пістолеті в моїй руці. Він втомлено зітхає і повертає погляд на дорогу. З виразу його обличчя видно, що Віл не хотів, щоб я побачила це.
- Він виключно для самооборони.
- Від кого ж ти будеш охоронятися зброєю?
- Енді, ти не...
- Ти розумієш, що це, Вільяме? Ним можна вбити!
- Енді! Заспокійся, будь ласка! - раптом Вільям зривається на крик, і я різко закриваю рота, продовжуючи стискати в руці свою знахідку.
- Я не збираюся нікого вбивати, але нам доведеться зустрітися з багатьма людьми, які будуть не на нашому боці, і хоча б налякати їх я повинен. Тільки під впливом страху, люди здатні робити усе, що ти їм накажеш... Ти повинна розуміти, що реальний світ дуже відрізняється від того, про який ти читала у своїх книгах. Якщо ти хочеш вижити, потрібно боротися. Це те, що ми зараз і робимо. Тому, усе, закрили тему,- Вільям забирає у мене з руки пістолет і недбало закидує його назад у бардачок. Від його слів мені хочеться плакати, тому я відводжу погляд у вікно, схрестивши руки на грудях. Я розумію, що світ жорстокий, я сама переконалася у цьому, але хіба насильство це вихід? Щиро сподіваюся, що Віл сказав мені правду, і цей пістолет не стане для когось смертельним знаряддям... Які вже в нас можуть бути недоброзичливці, щоб лякати їх зброєю? Не знаю, можливо, я накручую себе, але я не розумію, як наявність зброї в бардачку машини може бути нормальним явищем. Відчуваю, що хлопець штовхає мене у руку і повертаюся. Вільям простягає мені серветку, яку йому, мабуть, все ж вдалося знайти, невідривно дивлячись на дорогу. Я мовчки приймаю її і прикладаю до губи. Наша подорож тільки почалася, а ми уже посварились. Можливо, я помилилася, якщо вирішила довіритись людині, яку зовсім не знаю? Що ж, сумніватись уже пізно.
- Скажи, ти довіряєш мені, Енді?
І знову це запитання... Саманда задавала мені його, і я довірилась їй, що, в результаті, обернулося для мене погано. Але ж Вільям це не Саманда?
- Якщо б не довіряла, не втекла б з тобою, але... Я краще скажу, що вірю тобі, вірю у те, що ти щирий зі мною, тому що я перестала довіряти людям в той момент, коли дізналася, що всі, кому я довіряла обманювали мене,- не отримую відповіді, тому переводжу погляд на хлопця, який продовжує уважно стежити за дорогою. Можливо, він не зрозумів того, що я сказала. Я, якщо чесно, сама не до кінця зрозуміла. Я просто не знаю як пояснити те, що гризе мене на даний момент. Я наче в якісь мірі відчуваю , що Вільям хороша людина, що йому можна вірити, що я справді хоча б трохи йому важлива, якщо він не кинув мене там на призволяще, а допоміг втекти, але водночас... Мені важко довіритись йому, я боюся прив'язатись до хлопця, тому що мені страшно, що мене знову обмануть і знову буде боляче. Я багато чого не знаю про Віла і бачу, що він щось приховує, тому не можу бути на всі 100% впевненою в ньому.
- Ти нічого мені не розповідав про себе... Чи я просто забула?
- Не розповідав,- ледь чутно відповідає хлопець.- Але в нас є ще ціла вічність, щоб дізнатися більше про одне одного.
Ціла вічність... А чи, справді, ми маємо цілу вічність? Зараз перед нами тільки дорога і небо, а що ховається далі, ми не знаємо. І ця невідомість, справді, лякає... Відчуваю, що мої очі повільно закриваються. Я втомилася... Цей день був для мене одним з найважчих за цей час. Я нарешті змогла втекти з в'язниці, в якій мене утримували пів року... Якщо я тікаю від місіс Батлер і Саманди, то від кого тікає Вільям?
- Вільяме?
- Що?
- Від кого ти тікаєш?- ледь чутно шепочу, уже повільно провалюючись в сон. У відповідь тиша. Хлопець тільки вимикає світло і продовжує зосереджено дивитися вперед. Я відчуваю, що вже не маю сил допитуватися у нього правди. Сон здолав мене, захопивши кожну клітину мозгу і свідомості, і я здалася йому .