Нестабільна

Частина 6

З великими зусиллями мені вдається розплющити очі, які не відразу починають бачити ясно. Уся кімната пливе перед очима кілька хвилин, що я навіть починаю боятися, ніби із зором щось не так. Проте згодом картинка стає чіткішою, і я нарешті можу розібрати звичний образ моєї кімнати. Я лежу і ніяк не можу зрозуміти, що зі мною не так. Нестерпний головний біль заважає думати, я відчуваю слабкість в усьому тілі, що навіть не можу поворухнути ним. Намагаюся згадати події вчорашнього дня, проте... Нічого... Я нічого не пам'ятаю, так наче провела увесь день в якійсь темній порожнечі й тільки зараз змогла знайти з неї вихід. По тілу проходить холод, в суміш з неприємними сиротами, породжуючи в голові спогади того дня, коли я вперше прокинулась в цій платі, так само, не в змозі нічого згадати. Але чомусь це я пам'ятаю. Нічого не розумію. Що зі мною? Очі налякано бігають по кімнаті, освіченій яскравим сонячним світлом, яке надходить з вікна. Я хочу піднятися з ліжка, але чомусь не можу поворухнути руками. Якимось чином мені вдається відкинути ковдру ногою, і тоді я помічаю на своїх зап'ястях жорсткі паски шкіряних ременів, які прив'язують мене до металевих пластин ліжка. Я перестаю дихати і налякано смикаю руками, проте ремені міцно тримають їх на місці. От зараз мені страшно... Мені, справді, дуже страшно. Що сталося? Чому я нічого не пам'ятаю? Чому мене прив'язали до ліжка? Я налякано оглядаю кімнату, проте тут немає нічого або нікого, хто міг би мені допомогти, тож доводиться непорушно лежати на ліжку, продовжуючи гадати, що це все може означати. Чую гучне биття серця, здається, наче воно пульсує в районі моєї голови, що невимовно дратує і лякає.
Раптом слух ріже різкий скрип, а згодом  спостерігаю, як двері відчиняються. Невимовне відчуття полегшення охоплює мене, коли бачу перед собою Саманду, і я видихаю. Бачу в її погляді щось незрозуміле, незнайоме та незвичне, і розумію, що щось не так. Я вже здогадуюся що, але поки не хочу вірити в це. Саманда з якимось хвилюванням та страхом дивиться на мене, і я не розумію, чому вона мовчить, невпевнено зупинившись на порозі кімнати.
- Як... Ти себе почуваєш?- так само невпевнено та розгублено цікавиться вона.
- Жахливо, як на людину, яку прив'язали до ліжка,- здивовано відповідаю я, не розуміючи її поведінки.
- Ах, так, вибач,- знервовано шепоче жінка,  підходить до мене й відкидає ковдру на бік.
- Довелося зробити це, заради твоєї ж безпеки...- пояснює Саманда, поки порається з защіпками на ременях.
- Тільки не кажи, що...
- Мені шкода, Енді, але, так, у тебе стався напад,- вона не підіймає погляду, але нарешті звільняє мою руку від незручного та важкого тягаря тканини, і я відразу відсмикую її до себе. Шкіра на зап'ястях уже посиніла, і мені боляче поворухнути руками. Щойно Саманда підтвердила те, про що я так боялася думати. Пройшло пів року, протягом якого я сподівалася, що зможу вилікуватись, що мені краще, проте усі мої надії вщент зруйнував новий приступ. Сльози настирливо просяться на волю, проте я намагаюся стриматися при Саманді.
- Чому я нічого не пам'ятаю?
Саманда кидає на мене знервований погляд, і сідає поруч зі мною, на край ліжка. Відсуваюся назад, впираючись спиною у стіну, щоб звільнити їй більше місця.
- Ми думаємо, що це побічний ефект від приступів...
- То, що , тепер кожного разу, коли у мене буде ставатися напад, я втрачатиму пам'ять?
- Я не знаю, Енді,- Саманда з жалем дивиться на мене і стискає мою долоню.
Я прикриваю очі й боляче кусаю губу, намагаючись не заплакати.
- І що тепер?
- Змінимо лікування. Твоїм розкладом уже займаються.
- І, що, все знову почнеться спочатку? Усе, що продовжувалось ці довгі пів року?
Саманда не відповідає нічого й опускає погляд, але я розумію її без слів.
- Що я зробила?
- Енді, давай не будемо...
-  Я хочу знати.
Саманда сумно зітхає, але все ж відповідає на моє запитання.
-  Ми якраз зібралися на вечерю, коли ти забігла у їдальню. Твої очі були запухлі від сліз і виражали таку злість та ненависть, що мені було важко повірити, що я бачу тебе перед собою. Ти голосно кричала і плакала, а потім підібрала зі столу чийсь ніж і... Ти намагалася... Я старалась відібрати в тебе ніж, поки побігли по охорону, але...- Саманда зупинилася і взяла мою руку у свою. Вона підняла край рукава моєї кофти, і я побачила бинт з багряними краплями крові на лівому зап'ясті. Я навіть не звернула на це уваги.
- Тільки один не глибокий поріз, на щастя.
Невідривно дивлюся на свою пошкоджену шкіру, не в змозі повірити, що я могла вчинити таке з собою.
- Можеш залишити мене саму?- невпевнено прошу, поспішно витираючи з очей сльози.
- Енді...
- Будь ласка.
Саманда деякий час мовчить, а тоді я чую її неспішні кроки.
- Я навідаюся до тебе через деякий час,- говорить вона, перед тим, як піти. Як тільки двері за неї зачиняються, я перестаю стримуватись, і сльози починають швидко котитися по моїх щоках, залишаючи мокрі солоні сліди на них. І ось, усе повернулося до початку. Я досі та, ким була пів року тому. Налякана, розгублена, психічно нестабільна дівчина, яка вже вдруге намагалася вбити себе. Зараз у мене виникає запитання, чому я не можу довести справу до кінця, якщо ж мені цього так хочеться. Ну, можливо, не мені, а другій особистості, яка сидить у мені, хоча, можливо, я це і є вона? Я не знаю, хто я. Ми прийшли до початку. А що ж буде далі? Я проведу залишок свого життя у психічній лікарні, чи вийду? Можливо, я навіть знайду когось із рідних, одружуся, народжу дитину, але сенс? Якщо в будь-який момент я можу забути про це. Забути ім'я свого хлопця, забути, де знаходиться мій дім, знову забути ким я є. У чому тоді сенс? Який у мене вибір? Чи є у мене шанс? Я відчуваю біль з кожним рухом, з кожним дотиком, у кожній кісточці мого тіла, але цей біль не зрівняється з тим, що відбувається всередині моєї душі. Вас коли-небудь так боліло серце, що ви хотіли вирвати його з грудей? Клянусь, я б зробила це, якщо б у мене була така можливість, тільки б нічого не відчувати, тільки б позбутися цього болю та ненависті до самої себе. Я відчуваю, що не маю сил боротися далі. Але... Не знаю звідки, я знаходжу сили піднятися з ліжка. Ноги відразу підкошуються, і голова починає йти обертом, тому я хапаюсь обома руками за стілець, щоб не впасти. Від цього відчуваю себе, ще більш нікчемною. Спрямовую погляд у вікно, намагаючись заспокоїти себе і важке дихання. Коли світ більш-менш перестає вертітися довкола мене, я відриваю руки від дерев'яних планок стільця, і оглядаю кімнату. Погляд зупиняється на календарі. Кілька секунд я невідривно дивлюся на нього, а тоді підбігаю, і починаю злісно зривати сторінки з числами, викидаючи їх на підлогу. Це продовжується, поки хтось не хапає мене за плечі, і не розвертає до себе. Я досі зі злістю дивлюся у вічі Саманди, і вона мовчить, намагаючись заспокоїти мене своїм розуміючим та співчутливим поглядом. Але що ти можеш розуміти, Самандо?  Ти ніколи не зможеш зрозуміти, що я відчуваю, перебуваючи замкнутою у цьому тілі, яке належить не тільки мені. Ти не знаєш, як це забути усе своє життя та проводити кожен день зі страхом того, що ти можеш заподіяти шкоди собі чи комусь іншому.
- Мені страшно...-ледь чутно шепочу, не в змозі відвести очей від її. Саманда міцно обіймає мене, і я знову починаю плакати.
- Усе буде добре, Енді. Ми знайдемо вихід.