Нестабільна

Частина 17

Цікаво, вже ранок чи ще ніч? Тут немає вікон, я не можу зрозуміти. Вільям пішов кудись і його вже довший час немає. Я сподівалася, що зможу ще поспати, але... Я більше не можу спати. Як тільки я заплющую очі, переді мною постає образ тієї жінки. Вона, буквально, кричить в моїй голові... Я чую їх голоси. Я не можу більше спати. Я боюся засинати. Я не хочу знову переживати відчуття падіння. Це зводить мене з розуму. Як і те, що я вже кілька годин просто лежу і витріщаюся на стіну. Потрібно подивитися, куди подівся Вільям. З цією думкою підіймаюся з дивану, відчуваючи себе не дуже добре. Чекаю, поки легке запаморочення пройде, і тоді відчиняю двері. Мені в очі відразу б'є світло. Отже, уже ранок. Просуваюся вздовж знайомого коридору і виходжу в зал. Зараз тут пусто. Біля барної стійки відразу помічаю Віла, Стіва і... Еліота! Підбігаю до хлопців, але вони не звертають на мене увагу. Як тільки я дивлюся на обличчя Еліота, розумію чому. Воно все червоне. З носа, чола і рота тече кров. У мене з'являється приступ нудоти, але намагаюся стриматися. Відвертаю голову в бік і збираюся з думками.
- Легше, легше!- раптом кричить Еліот, від чого я здригаюся. Стів намагається промити йому рани.
- Ти так і не сказав, що там з тобою сталося,- нагадує Віл, замінюючи наскрізь просякнуту кров'ю вату, на чисту.
- Та що сталося...- ледь чутно промовляє Еліот, кривлячись від болю.- Алекс, як завжди, погрожував мені, а потім я трохи поговорив з його хлопцями.
- Угу, поговорив,- про себе шепоче Стів.
- Та легше! -смикається Еліот,- я ж кажу, що мене пече!
- То, що мені зробити? Подути?- так само невдоволено викрикує Стів,- сиди тихо і не рипайся, якщо не хочеш стекти кров'ю.
Еліот сердито стогне і раптом його погляд зупиняється на мені. Ковтаю ком, який підступає до горла. Мені стає некомфортно від його погляду, по тілу проходять сироти.
- Можливо... Можливо, я можу чимось допомогти?
- Все, що ти можеш зробити - це не мішати,- навіть не глянувши в мою сторону, суворо кидає Стів.
Я киваю, хоча цього ніхто й не бачить. Опускаюся на диван, який знаходиться найближче до мене і підпираю підборіддя рукою. Ще раз ловлю себе на думці про те, що, якщо б не я, то Віл би залишився і, можливо, тоді б Еліот зараз не сидів тут увесь в крові.
- У мене є один план...
- Ох, чудово, ти знову за своє,- роздратовано промовляє Стів.
- Так, я знову.
- Чувак, тобі мало цього? Досить уже.
- Я краще знаю, коли досить, а коли - ні. То ви підете зі мною, чи як?
- Ніхто нікуди не піде. Не дурій.
- Ти думаєш, що я жартую?- Еліот зривається з місця, відштовхуючи Стіва.
- Я все одно піду з вами чи без!
Я ще ніколи не бачила Еліота таким сердитим.
- Друже, заспокійся... - Вільям намагається вгамувати його приступ агресії, але й у нього не виходить.
- Та пішли ви всі до біса!- наостанок кричить він, і зникає в коридорі.
Що з ним сталося? Чому Еліот себе так поводить?
Стів сумно зітхає і сідає на стілець біля Вільяма.
- Пересердиться і повернеться.
- Він завжди поводить себе нерозважливо, коли справа доходить до Алекса,- втомлено промовляє Віл, направивши свій погляд в коридор, так ніби Еліот ще досі там стоїть... Але я чула як з гучністю зачинилися одні з дверей.
- Та після зустрічі з Алексом, він завжди не в собі,- підтримує Стів,- чесно, я вже втомився від цього всього.
- Потрібно буде простежити за ним, щоб чого не натворив у такому стані.
Хлопці продовжують обговорювати Еліота, а я не перестаю думати про те, що міг зробити йому Алекс. Я ще ніколи не бачила хлопця таким сердитим і... ображеним. Думаю, мало статися щось дійсно серйозне. Після кількох хвилин роздумів, я зрозуміла, що хочу в туалет. На щастя, завдяки тій блондинці в червоній сукні, я вже знаю, де він знаходиться. Ліниво підіймаюся з дивану і прямую в напрямку коридору. Все ж невпевнено відчиняю чорні дерев'яні двері, і в ніс відразу вдаряє сморід табака. Ну, це нормально, я ж в клубі. Проте, як тільки я заходжу в приміщення, розумію, що справа не тільки в цьому. На підвіконні сидить Еліот, спокійно покурюючи цигарку. Добре, що він хоча б вікно здогадався відчинити, тому що сморід неймовірний.
- Зайнято,- байдуже та грубо кидає Еліот, навіть не глянувши в мою сторону.
- Я б вийшла, якби так сильно не хотіла в туалет.
Хлопець повільно повертає до мене голову і здивовано зводить брови.
Ну, а що, я мала поступитися йому і вийти? Набридла його поведінка.
- Тобі краще повернутися і обробити рани,- раджу я, дивлячись на сліди крові, які досі видніються на його обличчі.
- Не ображайся, Енді, але я краще знаю, що мені треба робити, а що - ні. І взагалі це все не твоє діло. Краще не лізь.
- Я просто хочу допомогти.
- Допомогти?- задумливо повторює Еліот. На його обличчі з'являється ледь помітна усмішка, і він задумливо обводить мене поглядом. Зробивши затяжку, Еліот продовжує:
- Ти можеш мені допомогти, насправді... У моїй справі.
- Ні, Еліоте.
Хлопець запитально зводить брови.
- Я ціную усе, що ти зробив для нас, але я не буду допомагати тобі у твоїх злодіяннях.
Еліот вибухає сміхом.
- Злодіяннях? То ось, якої ти про мене думки?
Я  мовчу. А що я можу йому сказати? Як ще можна назвати те, що він робить? Я, звичайно, не знаю, що у нього там за план, але впевнена, що доведеться піти проти закону, а мені проблем з цим вистачає, як і самому Еліоту.
- Це не злодіяння, Енді, це справедливість,- задумливо та спокійно відповідає хлопець, спрямувавши свій погляд у вікно. Попіл з цигарки сиплеться йому на джинси, проте хлопець не помічає цього, або ж йому все одно.
- Якщо б ти знала, якою тварюкою є Алекс, впевнений, ти б підтримала мене, але...- Еліот злазить з підвіконня, викинувши окурок у вікно,- це не твоє діло.
З цими словами він виходить з кімнати.
Ну ясно, що не моє.  Я в загальному відчуваю, ніби лізу не у своє діло. Я тут зайва. У хлопців свої справи та проблеми, і я нав'язалась зі своїми.
Зітхаю і заходжу у кабінку. Тут чисто. Це мене дивує, адже в клубах  купа народу, неадекватного також, тож не дуже приємно, але тут все чисто. Мабуть, дівчата прибрали вчора.
Тільки вийшовши з кабіни, помічаю велике дзеркало над умивальниками. Я вже давно не бачила свого відображення. Підходжу ближче і опираюся руками на білу поверхню. Кожного разу, коли я дивлюся на себе в дзеркало, мені стає противно. Це те, що не змінюється з часом. Неважливо чи довге у мене волосся, чи коротке. Бо кожного разу, коли я дивлюся на своє відображення, я бачу заплакані очі та синці під ними, до крові покусані губи та бліде обличчя, а зараз до цієї картини добавимо ще подряпини. А потім я бачу перед собою дівчину з того фото, і мені стає ще противніше від самої себе.
Чомусь мені нагадалася психлікарня. Здається, що зараз позаду мене з'явиться Карлос чи Генрі, але цього вже ніколи не буде. Ні, я не сумую, це просто спогади, які нарешті у мене з'явилися, щось, що мене не змусили забути. Я рада, що у мене залишилось ще хоча б це, бо здоровий глузд я втратила вже давно.
Включаю воду і, швидко помивши руки, виходжу з вбиральні. Чую голоси хлопців з залу, тому вирішую повернутися до них.
Еліота немає, а Стів і Вільям досі сидять за барною стійкою, переглядаючи щось на планшеті. Коли я заходжу, їх погляди відразу зупиняються на мені, і Вільям якось дивно на мене дивиться. Наче з осудом чи що.
- Енді, ти нічого не хочеш мені розказати?- спокійно запитує він, відклавши планшет на стійку.
- А маю?- здивовано цікавлюсь, тому що не розумію, чого хоче від мене хлопець.
- Куди ти ходила вчора?
О, чорт. Подумки б'ю себе по чолі й дивлюся на Стіва. Він відразу помічає мій ображений погляд.
- Я нічого йому не розказував,- спішить заперечити хлопець.
- То ти знав?- здивовано й сердито запитує Віл.
Стів киває і підіймається зі стільця.
- Не буду вам мішати,- кидає він, перед тим як зникнути за дверима.
Я невпевнено підходжу до Вільяма і сідаю навпроти нього.
- Ми переглядали камери спостереження над входом в клуб, щоб пересвідчитись в тому, що за Еліотом ніхто не стежив, і я побачив на них тебе, хоч ти й була замаскована.
Сумно зітхаю і опускаю погляд. Я розчарувала його, а мені цього хотілося в останню чергу.
- Куди ти ходила? - ледь чутно запитує Віл, ніби боїться почути відповідь.
- Я просто... Гуляла. Чесно.
- Я тобі вірю...  Гаразд, забули. Просто більше так не ризикуй, мене хвилює інше...
Підіймаю голову й запитально дивлюсь на хлопця. Що ще сталося?
- На камерах видно, що ти розмовляла з якимось хлопцем. Хто він?
А, про того типа я вже й забула.
- Мій хлопець... Колишній,- намагаючись скопіювати його вчорашній тон і гримасу, відповідаю я.
Вільям здивовано і з підозрою дивиться на мене, наче не вірить у мої слова.
- Ти серйозно?
- Так. Ну принаймні, він так сказав.
- І про що ви говорили?
- Та так, ні про що. Я просто зрозуміла, що він справжнісінький козел.
- Впевнена? Він виглядає доволі вродливим. Тобі так не здалось?
- Здалось, але його зовнішність хвилює мене менш за все.
- І ти не згадала його? Нічого не відчула?
Роздратовано дивлюся на Віла. До чого увесь цей допит?
- Ні, не згадала, а відчула, хіба що злість.
Вільям киває і нарешті заспокоюється, більше нічого не запитуючи.
Раптом двері відчиняють, і всередину заходить Еліот.
- Я заспокоївся і готовий до каторги ватою та перекисем водню,- уже якось веселіше промовляє хлопець. Він сідає біля Віла, і слідом заходить Стів.
- Бармен!- звертається Еліот до нього,-налийте нам чогось.
Стів усміхається і стає за барну стійку.
- І чого ж вам налити? - з усмішкою запитує хлопець. Я бачу, як він любить те, що робить. Бережно бере в руки кожну пляшку і з задоволенням змішує напої. Це його захоплення.
- Щось міцніше, будь ласка,- відповідає Еліот, і Стів  киває, а тоді переводить погляд на мене.
- Я б хотіла знову випити «Криваве небо».
Стів посилає мені усмішку і виставляє вказівний палець вперед у смішному жесті, мабуть, кажучи, що я крута.
- Криваве небо?- у подиві перепитує Віл.
- Це напій, який придумав Стів.
- Ого, і коли ти вже встигла його спробувати?
- Ну, поки ти спав, я ознайомлював Енді з алкоголем. Їй все ж таки вже вісімнадцять,- замість мене відповідає Стів і непомітно мені підморгує. Я ховаю голову у волоссі, щоб не засміятися.
- Що?! Стіве, як ти міг...
- Та жартую я. Він безалкогольний,- спішить заспокоїти Віла хлопець.
Він полегшено зітхає і закочує очі.
- А ти що будеш пити?
- Просто воду.
Стів зводить брови, ніби запитуючи у Вільяма чи той знущається з нього.
- Енді, це при тобі він такий святий, не думай собі,- звертається до мене хлопець, уже наливаючи щось у склянку.- Коли він раніше сюди приходив...
- Ну, все, досить!- різко уриває його Віл,- то було раніше.
- Не так і давно,- підтримує розмову Еліот, хитро усміхаючись.- Всього місяць тому.
Схоже, вони знущаються над Вільямом, а він уже починає дратуватись, але нічого не відповідає, беручи в руку склянку, яку йому якраз подав Стів.
Еліот також уже п'є напій коричневого відтінку з купою квадратиків льоду. Він, до речі, привабливо пахне.
- А можна мені спробувати?-ледь чутно звертаюся до Еліота, поки Віл і Стів про щось затято спорять.
Хлопець усміхається і відразу простягає мені склянку.
- Тільки обере...- Еліот не встигає договорити, як я вже роблю великий ковток. Вражено завмираю, через секунду вибухаючи кашлем.
- О! Це доволі... Міцний напій,- промовляю я, задихаючись.
Еліот починає голосно сміятися, а Стів і Віл здивовано дивляться на мене.
- Енді, ти збожеволіла?- втомлено зітхає Вільям.
- Я вся горю. У мене ще не пішла пара з вух?
- Ні, але ти червона, як буряк,- досі сміючись, відповідає Еліот.
- Ух!Це було сильно.
Проходить кілька секунд після моїх слів, і ми всі разом починаємо сміятися. Я навіть не встигла добре розпробувати смак, як мене вже почало все пекти всередині. Але нічого. Мала ж я хоча б раз скуштувати алкоголь за своє життя.
- Ось, пий свій безалкогольний коктейль,- каже Стів і кладе переді мною склянку з «Кривавим небом».
Я відразу спішу зробити хоча б ковток, бо груди досі горять.
- Не пали тут, будь ласка,- раптом просить Вільям.
Підіймаю голову і помічаю в руках Стіва пачку цигарок та запальничку. Він здивовано дивиться на друга, не розуміючи, чому не повинен курити.
- Енді не переносить сморід табака.
Стів закочує очі й переводить погляд на мене.
- Енді, чи ти не будеш проти, якщо я закурю?
- Ні,- впевнено відповідаю.
Хлопець задоволено киває і вкладає цигарку собі між губи. Помічаю здивований погляд Віла на собі. Ну а що? Я не можу забороняти людині робити те, що їй хочеться тільки через якісь свої забаганки. До мого носа відразу доноситься сморід, але Стів розвертається так, щоб дим не летів у мою сторону, за що я йому дуже вдячна.
- Я взагалі не розумію, що вас так приваблює у цих цигарках? Гидота якась,- висловлюю свою думку.
- А ти й не зрозумієш, доки не спробуєш,- відповідає Стів, простягаючи мені цигарку. Я з огидою дивлюся на неї, а Віл б'є хлопця по руці. Він сміється і забирає руку назад, задумливо спрямовуючи погляд у вікно.
- Ну знаєш, коли вам, дівчатам, сумно, ви одягаєте навушники і слухаєте музику, вона вас заспокоює, от у нас так само з цигарками.
- Але це не те саме. Музика повільно не вбиває ваш організм, так як це роблять цигарки. Вона не несе шкоди здоров'ю.
- Але не допомагає всім,- спішить заперечити Стів,- вона не здатна заспокоїти і розслабити так, як це роблять цигарки.
- І, що, не зупиняє навіть те, що через них можна померти?
- Всі ми рано чи пізно помремо.
- І то правда,- сумно зітхаю і опускаю голову.
Раптом вхідні двері відчиняються, і в них заходить якийсь хлопець у кепці.
- Всім доброго дня. Я привіз нову партію алкоголю.
- Допоможеш мені розвантажити ящики?-запитує Еліот у Вільяма. Той киває і, швидко допивши свій напій, встає зі стільця.
- Я припаркувався позаду,- повідомляє той хлопець.
Еліот киває, і вони всі троє зникають у коридорі.
- Ну що, ось ми знову...- говорить Стів, проте його перебиває телефонний дзвінок.
- Слухаю,- піднявши трубку, серйозним тоном відзивається він.
-Я ж уже диктував вам ті цифри...- Стів повільно виходить з-за стійки і, прошепотівши мені «скоро повернусь», зникає в тому самому коридорі.
От я і залишилась сама. Сумно зітхаю, опираючись підборіддям на руку. І Еліот, і Віл, і Стів, вони такі... Класні. І сильні, такі сильні, адже за їхніми усмішками приховується біль. Шкода, що я не можу бути такою ж сильною. У мене не вистачає сил боротися з цим. Тому, хоч я і сиджу тут, спокійно п'ю напій і з усмішкою спостерігаю за їхніми суперечками, у моїй голові, одна за одною, крутяться думки про недавні події. Так, я досі не можу перестати про це думати... І не перестану.
Знову чую скрип дверей, і різко повертаюся на звук.
У клуб заходить дівчина з довгим темним волоссям. Її сірі очі відразу зупиняються на мені, і вона зі злістю оглядає мене. Руки запхані у кремове пальто, а губи стиснутиті в тонку лінію. Вона наче кидає в мою сторону якусь фразу, але навіть те, що в залі стоїть мертва тиша, не дозволяє мені чітко почути її слова.
- Перепрошую, ви когось шукаєте?- невпевнено запитую я, адже дівчина просто стоїть на місці, витріщаючись на мене, що починає лякати.
- Схоже, вже знайшла,- ледь чутно промовляє вона, повільно наближаючись до мене. Я розвертаюся на кріслі, щоб бути повернутою до неї обличчям.
- То ось на кого він проміняв мене,- сумно шепоче дівчина, наче вражаючи мене своїми очима, мов лазером. Впевнена, якщо б вона могла, то вже б спалила мене ними заживо.
Невже це ще хтось з мого минулого? Я більше не витримаю таких зустрічей.
- Скажи мені, він щасливий?- здається, що на її очі наступають сльози.
- Я не розумію про що ти...
- Не прикидайся!- різко випльовує незнайомка.
- Навіть одяг мій віддав тобі!
Одяг? Дивлюся на гольф і джинси, в які я одягнута, і до мене приходить прозріння. Це та сама дівчина Еліота....
- Я боюся, що ти усе не так...- намагаюся пояснити їй, що все зовсім не так, як вона собі подумала, проте дівчина й не хоче мене слухати.
- Вирішила все у мене забрати? Спершу мого Еліота, а потім і мій одяг, щоб взагалі вже нічого не залишити, так?!
- Я зараз покличу когось,- підіймаюсь зі стільця, щоб знайти хлопців, але дівчина хапає мене за руку і різко повертає до себе.
Уже через мить, я відчуваю, як моя щока починає палати від болю...Вона вдарила мене. Поки я намагаюся усвідомити ситуацію, дівчина не перестає кричати.
- Клята повія! Ти не заслуговуєш його!
- Елісон?
Повертаю голову і помічаю Стіва, який вражено завмирає на місці, ледь не випустивши з рук  телефон.
- Це ж треба, ти ще навіть пам'ятаєш моє ім'я.
- Звісно, пам'ятаю. Не потрібно драматизувати. Чому ти прийшла?
- Де Еліот?
- Його немає.
- Мені потрібно з ним поговорити!
- Він не буде з тобою говорити.
- То він все-таки тут?
- Елісон, іди звідси, чого ти добиваєш? Навіщо заявилася сюди через стільки часу? Він забув тебе і живе далі.
- Я бачу,- сумно промовляє дівчина, киваючи в мою сторону.
Стів розуміє, що вона має на увазі, але не спішить заперечити і щось пояснити. Тому я теж вирішую мовчати.
- Стіве, схоже нам знадобиться твоя допо...-раптом у зал заходить Еліот. Він не відразу помічає нашу гостю, але коли це стається - втрачає здатність говорити і впадає в ступор. Я бачу, як його руки повільно стискаються в кулаки, а очі наче темніють, стаючи неприродньо глибокими, ніби в них відбивається цілий світ, але й водночас... Пустими, ніби давно неживі.
- Навіщо ти сюди прийшла?- крізь стиснуті зуби, випльовує він.
- Я хотіла поговорити з тобою, але бачу, що вже пізно.
Вона знову натякає на мене. Я вже відкриваю рот, щоб виправдатись, але Стів заперечливо махає головою, і я замовкаю.
- Невже ти не сумував за мною? Невже ні разу не згадував, за увесь цей рік?- з болем запитує Елісон, хоча й намагається триматися спокійно і здаватися сильною, але очі все говорять за неї.
- Ні. Я сказав тобі все, ще того вечора.
- І я не повірила, як і зараз не вірю, що ти... Зовсім не кохав мене.
- Але це правда. Тобі давно вже пора змиритися. Я не кохаю тебе Елісон і ти... для мене ніхто.
Ці слова наче вражають дівчину струмом. Вона більше не здатна стримуватись, і сльози починають повільно стікати по її блідим щокам. Важко навіть уявити, скільки болю їй завдали ті кілька слів. Я ніби відчула усю гіркоту цього розчарування, і увесь душевний біль, що мені стало її безмежно шкода.
Більше нічого не сказавши, Елісон розвертається і спішить швидко забратися з клубу. За нею тихо, майже беззвучно, зачиняються двері, і настає важке мовчання. Еліот ще кілька хвилин дивиться їй у слід, просто непорушно стоячи на місці, а тоді майже вибігає у коридор.
Я знесилено опускаюся на стілець, обдумуючи кожне слово, яке було сказане за цих кілька хвилин. Стів шумно зітхає і сідає біля мене.
- Він збрехав, правда ж?- відразу запитую я, і Стів з нерозумінням дивиться на мене.- Що не сумував... Що не кохає.
Стів сумно усміхається і киває.
- Але навіщо? Їй же так боляче.
- Думаєш, йому ні? Але він знає, що так краще.
- Чим? Він ж мучить і її, і себе.
Стів підсуває до себе недопитий напій Еліота і робить невеличкий ковток.
- Вони зустрічалися всього пів року, але за цей час вже встигли закохатися по вуха, проте... У Еліота почалися проблеми з Алексом і...- він знову робить перерву для того, щоб попити,- одного разу він викрав Елісон, погрожував їй зброєю, таким чином намагаючись залякати Еліота. На щастя, все закінчилося добре, але Еліот зрозумів, що якщо залишиться з нею, то кожного разу наражатиме її на небезпеку, а він не пробачив би собі, якщо б з Елісон щось сталося. Якщо любиш - відпусти, як то кажуть.- Хлопець сумно усміхається і опускає голову.- Еліот розійшовся з нею, наговорив всіляких дурниць... Болючих дурниць, і від тоді ми більше не говоримо про неї, хоча... Я думаю, він досі має якісь почуття до Елісон.
- Я не розумію, що такого йому зробив цей Алекс, що через бажання помсти, він позбавив себе усього?
- Ну, на це в нього є багато причин, вагомих причин, але я не маю права тобі про це розповідати.
Сумно зітхаю і киваю. Хоч я і хочу дізнатися правду, але не можу наполягати. Це не моя справа.
- Він обрав свій шлях, Енді. Це його рішення,- після недовгого мовчання додає Стів.
- Шкода...
- Що?
- Шкода, що світ змушує нас приймати ті рішення, які ми б ніколи не прийняли.
Чую швидкі кроки і повертаюся у напрямку коридору. Вже за мить в залі з'являється Еліот. Ми зі Стівом схвильовано переглядаємось, спостерігаючи за кожним рухом хлопця. Він лягає на один з диванів і знову запалює цигарку. Думаю, мені краще піти.
- Еліоте, а куди дівся Вільям?- невпевнено запитую, хоча мені й не хотілось тривожити хлопця.
- Залишився надворі,- спокійно та холодно відповідає він, навіть не глянувши в мою сторону. Клубок сірого диму тягнеться вгору від запаленої ним цигарки, і з нею наче розчиняється в повітрі і увесь неспокій, який ятрить його душу.
-А...
- Останні двері зліва, - Еліот відразу розуміє мене і відповідає, коли я ще навіть не встигаю договорити.
- Дякую.
Відповіді я не отримую, тому спішу піднятися зі стільця, щоб відправитись на пошуки Віла. Просуваюся вже звичним коридором і зупиняюся біля останніх дверей. Рішуче штовхаю їх і виходжу на вулицю. В очі вдаряють сонячні промені. Відразу помічаю Вільяма, який сидить на передостанній сходинці бетонних сходів. Прямо перед нами сіра будівля, а з права - дорога, де шумлять машини. Повільно та беззвучно сідаю біля хлопця. Відчуваю від нього запах диму, а тоді помічаю затиснуту в його пальцях цигарку, яку він відразу гасить об сходинку.
- Сьогоднішній день можна офіційно назвати Днем куріння,- з усмішкою промовляю я,- важко й порахувати скільки вже разів за цей день ви палили.
Вільям видавлює з себе легку усмішку і опускає голову вниз, розглядаючи свої руки.
Я вже скучила за ніччю. Не люблю день. Занадто світло. Занадто багато людей. Занадто багато руху. Я не маю де сховатися, де причаїтися, щоб поговорити з собою, щоб побути наодинці. Сонце наче світить на мене прожектором, говорячи всім: «Дивіться, вона тут!» А я не хочу, щоб вони дивилися.
Втомлено опускаю голову на плече Вільяма і відразу відчуваю приємне тепло його тіла, від чого мені хочеться прикрити очі. Тривалий час ми мовчимо, просто сидячи і витріщаючись на сіру стіну непримітної будівлі, поки я не починаю говорити... Поки я не розпочинаю свою сповідь:
- А, знаєш, коли я сиділа там, за стінами психлікарні, я уявляла собі не таке життя тут. Не знаю, можеш назвати мене дурненькою мрійницею, яка перечитала казочок, але я уявляла собі як прогулюватимусь шумними вулицями прекрасного міста, як буду усміхатися перехожим... Я уявляла собі щасливих, вільних людей. Думала, можливо, вдасться знайти батьків. Попри те, що Саманда сказала мені, що вони померли, я мріяла про те, що вийду і розшукаю їх, і придумувала всілякі виправдання, чому вони залишили мене там... Але я навіть уявити не могла, що тим, кого я зустріну буде моя злобна мачуха, яка просто ненавидить мене. Я не думала, що світ такий жорстокий, Вільяме. Я не думала, що люди такі жорстокі. Я думала, мене оточуватимуть щасливі, привітні люди, які насолоджуватимуться заходом сонця й прохолодою ночі, сяйвом місяця й співом пташок, як би це смішно не звучало. А зараз... Я боюся людей. Вони такі... Огидні. Заглянеш комусь в обличчя, а там тільки злість, ненависть, смуток. Ніяких тобі посмішок, тільки недоброзичливі погляди. Що з ними не так? Чому вони несуть стільки негативу в собі? Чому люди увесь час незадоволені? Усе не так, усе не те. У них є право вибору і свобода мислення, з цим вони можуть підкорити будь-які вершини, проте замість цього підкорюють людей. Замість того, щоб будувати своє життя, бути щасливими, вони руйнують життя інших і роблять їх нещасними...
- Люди бояться людей,- вперше за увесь час промовляє Вільям. Я відчуваю його спокійне дихання на своєму чолі.- Та, що там. Люди бояться себе. У кожному вони бачать загрозу. Вони бояться померти, але й бояться жити. Будують величезні паркани, огороджуючи себе від усіх, бо в кожному вбачають ворога, який бажає їм зла. Вони не думають ні про кого, окрім себе.
- А гроші? У чому їх цінність, поясни, бо я ніяк не зрозумію. Що такого у цих розмальованих папірцях, що всі сходять з розуму за ними? Ні, я розумію, вони відкривають багато різних можливостей, але чомусь люди користуються тільки лихими. Чому б не подорожувати, наприклад? Не допомагати іншим, розвиватися? Чому люди витрачають гроші тільки на матеріальні речі? У мене має бути найкращий дім, найкраще авто, найдорожчий одяг, навіщо?! Що це тобі дає? Я не знаю, перед людьми стільки можливостей, для них відкритий цілий світ, а вони тільки те і роблять, що руйнують його. Такі огидні... Тільки б принижувати інших, підкоряти, показати, що ти кращий, а всі довкола нічого не варті. Але хіба це справедливо, що хтось багатший, впливовіший, думає, що він має право вирішувати щось за когось, розпоряджатися чиїмось життям? У кожної людини однакові права, не залежні від її статусу, імені, кольору шкіри, зовнішності, вподобань. Чому якщо людина чимось відрізняється від тебе, це означає, що вона гірша?.. Я просто хотіла жити, але... Вона думає, що має право вирішувати це за мене. Що мені робити, де знаходитись, кого любити і ненавидіти, що пам'ятати, а що забути, але я так не хочу... Це моє життя і тільки мій вибір. Я не можу так жити... Неначе закрита у клітці.
- Не хвилюйся, Енді, все буде добре. Ми не здамося їм.
- Ти завжди сподіваєшся на краще, Вільяме. Але краще вже не буде, вона ніколи не відпустить мене... Ніколи.
- Енді...- слова хлопця розчиняються у гудінні двигуна.
Не встигаю нічого зрозуміти, як прямо перед нами зупиняється чорне авто, підіймаючи колесами пилюку, яка потрапляє у вічі. Я стискаю руку Вільяма, намагаючись якнайшвидше підвестись. Вікна автомобіля затоновані, тому я не можу побачити, хто в ній, але власник з'являється сам. З машини виходить чоловік, років сорока, в чорному пальто та туфлях, які блистять на сонці. Я не знаю, хто це, але моє серце все одно відбиває шалені ритми. З острахом дивлюся на Віла, бо не знаю, що робити і як поводитись, але зустрічаюся з розгубленістю в його очах і... шоком, страхом, злістю. Здається, що всі негативні почуття змішалися в ньому в цей момент.
Він впізнав цього чоловіка.
- Луї?
Незнайомець неприємно хмурится від його слів і цокає язиком.
- Чому так грубо? Чому не батько?
- Ти перестав бути ним, як тільки покинув нас з матір'ю,- крізь зуби, з ненавистю випльовує Віл, міцно стискаючи мою долоню.
То це його батько? Я вражена. Чому він раптом з'явився? І взагалі, що сьогодні за день повернень?
- Я був змушений.
- Всі так кажуть.
- Ти ж нічого не знаєш, Вільяме, я...
- І не хочу знати. Не знав дев'ятнадцять років, то і далі не буду,- Віл розвертається і бере мене за руку, збираючись піти.
- Почекай. Дозволь нам поговорити... Наодинці,- Вільям зупиняється. Риси на його обличчі напружуються.
- Нам немає про що говорити.
- Будь ласка... Це важливо.
Віл прикриває повіки і втомлено зітхає.
- Енді, зачекай мене, будь ласка, всередині. Я зараз повернусь,- звертається до мене хлопець спокійним та серйозним тоном, хоча я відчуваю, що він на межі зриву.
Я киваю, хоч і не хочу йти. Мені цікаво дізнатися, навіщо батько Віла з'явився тут. Повільно відчиняю двері і вже за мить зникаю за ними. Стараюся зачинити їх так, щоб залишити хоча б маленьку шпарину. Знаю, знаю, підслуховувати негарно, але я повинна... Вірніше, я нічого не можу зробити зі своєю цікавістю. Я хочу знати. Сідаю біля дверей, уважно прислухаючись до того, що відбувається зовні.
- У тебе є п'ять хвилин,- чую голос Вільяма.
- Давай сядемо в мою машину і спокійно поговоримо.
Ні, в яку машину? Мені ж не буде нічого чути! Говоріть тут.
- Ні, дякую. Я краще тут постою.
Фух. Полегшено зітхаю і облизую пересохлі губи. Можливо, я й чиню неправильно та егоїстично по відношенню до Віла і потім буду шкодувати про це, але зараз...
- Гаразд... Почнімо з того, чому я вас залишив... Колись у мене була жахлива пристрасть до покеру та ігрових автоматів.
- Колись?
- Так, колись. Це вже в минулому... Одним словом, я заборгував дуже впливовим і небезпечним людям. Вони погрожували мені, і вам, тому я повинен був втекти, щоб вберегти вас.
- О, який героїчний вчинок. Браво, молодець. І, що, ти тікав цілих дев'ятнадцять років? Бачу, дуже злопам'ятні люди тобі попались.
- Ні, звичайно. Я просто боявся з'являтися. Боявся, що ти не простиш мені і ненавидітимеш...
- Ну, тоді співчуваю. Твої страхи справдилися. Я ніколи тобі не пробачу і не знайду виправдання твоєму вчинку.
- Чому ти такий жорстокий зі мною, мені справді...
- Та тому що вона кохала тебе! А ти покинув її з маленькою дитиною на руках. Ти собі навіть уявити не можеш, як важко їй було. Як важко вона працювала для того, щоб виростити мене, поки ти... Тікав. І як важко їй було кожного разу відповідати на мої запитання про батька. Мамо, а чому у всіх дітей є тато, а у мене немає?! Мамо, коли він повернеться?! Я завжди чекав на тебе, я завжди сподівався на те, що у мене з'явиться батько, але виявилося, що він лицемірний боягуз, тому я вже давно перестав чекати. Я вже не той маленький хлопчик, який би зараз накинувся на тебе з обіймами, який чекав би тебе кожного дня. Я виріс і навчився жити з цим.
- Мені шкода, Віле, мені дуже шкода. Але я хотів як краще для вас з мамою.
- Ні... Для себе... Ти хотів, як краще для себе. Це ж найлегше - просто втекти від усіх проблем і скинути їх на тендітні плечі жінки. Дев'ятнадцять років минуло. Дев'ятнадцять. Це ціле життя... Моє життя без тебе. То скажи мені, на милість, чому ти з'явився зараз? Невже перестав боятись?
- Я просто не можу дивитися на те, як два мої сини вбивають один одного.
Два сини? У сенсі два сини?
- Що ти таке верзеш?!
- Вільяме... Чарлі твій брат.
Боже... Це неможливо.
- Що?! Ти взагалі вже збожеволів?! Який на біса брат?
- Це правда. Чарлі мій син.
- Він не може бути твоїм сином! Це неможливо!
- Але це так, Вільяме. Він твій брат!
- Та ти знущаєшся з мене. Ми ж бляха одного віку! Мало того, що ти покинув маму, то ти щей зраджував їй?!
- Так вийшло...
- Так вийшло? Ну чудово, понароблював пів Вашингтону і втік, чому б і ні. Де мені ще шукати брата чи сестру, підкажи, бо я вже не знаю, ворогів у мене, наче більше нема.
- Ну припини все драматизувати. Я не винен у цьому.
- Та ти ні в чому не винен, але от мені цікаво... Чарлі знає про це? У нього є сім'я, у батька бізнес, сумніваюсь, що тобі там будуть раді.
- Знає, тому що... Я і є той батько. Я повернувся сюди два роки назад і той бізнес мій.
- Скажи, що ти жартуєш, поки я не прибив тебе на цьому місці.
- Я не жартую. Чарлі знає, що ти його брат.
- Два роки! Ну ти й покидьок! Про яку любов ти мені тут говориш, ти два роки був у місті і жив зі своїм багатеньким сином, продаючи невинних дівчат, як товар, в той час як ми з мамою і день, і ніч проводили на роботах, щоб вижити.
- Я намагався заробити й на вас з мамою...
- О, справді? Як це великодушно, але правда в тому, що мені не потрібні твої гроші! Ти хоч усвідомлюєш, що ті дівчата живі люди, це тобі не тварини там якісь, яких можна закрити і тримати в неволі, хоча я й тваринам такого не побажаю.
- Кожен заробляє як може.
- Як може, кажеш... Бачу ви з совістю розбіглися в різні сторони, коли тікали... Йди звідси, поки я ще стримуюсь. І знай, що я не здамся. Ви обоє сядете у в'язницю і згниєте там разом.
- Якраз щодо цього я й прийшов... Я пропоную тобі приєднатися до нас.
- Що?! Повтори, що ти мені пропонуєш?
- Ти тільки подумай нарешті головою. Ця війна ні до чого не приведе. Чарлі впливовіший за тебе, одного дня він добереться до тебе і вб'є. Він уже знає, де ти, але не знає про те, що я тут. Я вирішив бути розумнішим і запропонувати те, від чого ми всі виграємо. Ти нарешті перестанеш тікати, житимеш спокійним життям... З мамою, в багатстві, ви забудете, що так бідність. Ти ж хочеш, щоб вона була щасливою і нарешті перестала так важко працювати?
Поспішно підіймаюся, і йду геть від дверей. Він повинен прийняти цю пропозицію... Ні, не через гроші. Таким чином він зможе бути ближчим до них, пробратися у їх логово і вже звідти він зможе нарити інформацію, яка посадить їх. Це найкращий вихід. Але Віл не погодиться на це зі мною. Вільям знову буде боятися покинути мене.Через мене він відмовиться, а я цього не хочу. Заходжу в кімнату, в якій ми тимчасово посилилися, і закриваю за собою двері.

***

Через дві хвилини в кімнату заходить Вільям. Так, я рахувала. Час зараз важливий.
- Я не можу повірити... Я не можу повірити..- шепоче Віл, б'ючись головою об стіну.- Як тільки йому язик повернувся запропонувати таке мені...
- Ти повинен погодитись.
- Що?- здивовано перепитує хлопець, повільно повертаючись до мене.
- Так ти зможеш бути ближчим до них і нарешті посадити їх.
- Це божевілля якесь.
- Ні, ти повинен піти і сказати, що згоден.
- Ну а ти тут залишишся, чи як, не смію питати? Чи ти думаєш, що я настільки дурний, щоб залишити тебе тут саму?
- Послухай мене...
- Не хочу нічого чути!
- Будь ласка, у мене дуже мало часу.
Сльози уже починають заповнювати мої очі, але я намагаюся знайти в собі сили говорити далі.
- Ти повинен зрозуміти мене. Я думала, що зможу, але помилялася. Це занадто важко для мене, я не така сильна, як ви.
- Енді, що ти таке...
- Послухай! Я просто хотіла бути щасливою, але ніколи не зможу... Хейлі не дозволить... Але я хочу, щоб був щасливий ти. Я знаю, ти зможеш, Вільяме, ти впораєшся з цим.
- Енді, поясни мені...
- Ти повинен зрозуміти мене... Зрозуміти, чому я це зробила.
- Зробила що, Енді?
- Ти повинен пробачити мені мою слабкість, але я вже давно померла, Віле... Я не жива, і це вбиває мене кожного дня. Я вже не можу думати, розумієш? Це зводить мене з розуму. А моє серце... Я хочу вирвати його з грудей, щоб воно нарешті перестало боліти, бо я не витримую цього болю... Я хочу, щоб голоси в моїй голові нарешті замовкли, щоб вони перестали кричати.
- Енді, що ти...
- Мені дуже важко, Вільяме... Мені дуже боляче. Це єдиний вихід, будь ласка, ти маєш зрозуміти...
- Зрозуміти, що, Енді?..
- Я дуже хочу, щоб ти був щасливим...
- Зрозуміти, що, Енді!?- Вільям наближається до мене і трусить за плечі, викрикуючи ці слова мені в обличчя, через що...річ випадає з моєї руки, гучно вдаряючись об підлогу. Віл вражено завмирає, витріщаючись на білу баночку з пігулками від болю в серці.
- Що це? Де ти це взяла?- він підіймає її з підлоги і читає назву.
- Енді, тільки не кажи, що ти випила це.
З моїх вуст зриваються тільки ридання. Але, ні, я не шкодую. Я хочу, щоб це нарешті припинилось. Я хочу, щоб мені більше не було боляче.
- Енді, навіщо?! Навіщо ти це зробила?
Чомусь раптом мені стає важко триматися на ногах. Світ починає крутитися. Мої ноги підкошуються, але Вільям ловить мене.
- Ні, Енді, будь ласка... Ти, що, навіть не думай втрачати свідомість... Еліоте! Стів!
- Дякую...
- Ні, Енді,..хто- небуть... Енді... Ти чуєш мене... Енді... Ти чу...
Нарешті вони перестали кричати. Нарешті я перестала відчувати... Сон- це найкращий спосіб, щоб перестати думати, правда ж?... Міцний... І довгий сон.

Я давненько вже не просила про це, тай не люблю, але залишіть, будь ласка свій відгук про мою книгу. Мені буде дуже приємно, адже ваші слова надихають мене).