Отрута

11

    Сьогодні вирішую не йди до універу. Хоч температура у мого “пацієнта” здається спала, але хтозна, що ще може бути. Прокинувся я раніше, акуратно його переклав і пішов готувати сніданок. Потрібно щось легеньке.

    Лиш виходячи з кухні почув, як він вкотре пронісся немов шалений. Невже знову тошнить? Але коли піднявся, то почув як лилась вода у ванній. Я засміявся сам собі: “Напевно пішов змивати наслідки нашого нічного кохання”.

– Яне, ти як там? Давай не довго, бо їжа застигне.

– Та пішов ти! – почув від нього нервове.

    Не зрозумів. Відчуваю, що нас чекає серйозна розмова, тому йду до нього. З чого б почати? Та цей ненормальний вже через пару хвилин влітає в кімнату і починає вичитувати:

– Ти що тут робиш? Ми ж, здається, домовились ще з самого початку, що ти не пхаєшся до мене. І все ж було донедавна добре. А тут ти враз вирішив корчити з себе друга? Тим більше, що вчора я людською мовою просив відстати.

    “Він що нічого не пам’ятає?” – пронеслось в моїй голові, – “Першого разу алкоголь подіяв. А цього що? Гарячка? Але хіба таке можливо, щоб абсолютно нічого обидва рази? Добре, розберемось в процесі, а зараз нехай буде як є”.

– Яне, – уже строго кажу, – тобі зараз потрібно правильно харчуватись. А ще я повинен проконтролювати, щоб ти прийняв ліки та зробити тобі укол.

– Що?!! Які уколи? Навіть не мрій! – кричить на мене. Але не на того напав.

– То кому тоді телефонувати? Твоїм батькам чи Аріалі? Хоча їй все одно доведеться, бо до перших я номера не маю. І там вже хай бавляться з тобою, впертюхом таким. То як?

– Не треба. Я згідний. Але ти відразу забираєшся і впродовж дня мене не дістаєш, – міняє тактику бісеня.

– Окей, – ставлю і свою умову, – по-перше, ти даєш нарешті свій номер і бодай трішки щось не так – одразу даєш мені знати. Бо, по-друге, ще хоч якийсь непослух в плані лікування чи доведення до важкого стану – і я вже точно не буду бавитись з цим.

– І коли очікувати цю екзекуцію*? Й скільки разів?

– Вже. Двічі: зранку і ввечері. Радість розрахована на чотири дні.

– А ти хоч умієш?

– Не бійся. Проходив курси першої допомоги, то й це пояснили. Тобі в якій позі зручно?

– Чого?! – якось дивно стрепенувся Ян.

– Питаю, як тобі зручніше: коли стоятимеш чи краще лежати.

– Ляжу. А то ще не під тим кутом заженеш і щось наробиш.

    А в голові уже тягне сказати вульгарне: “Ще недавно був готовий загнати. Під будь-яким кутом. Але не те, що ти думаєш”.

– Тобі транспортир принести, щоб кути вимірювати? – не витримую. – Справа робити чи зліва?

    На що отримую буркотливе: – Як хочеш.

    Я готую шприц, а коли повертаюсь до нього і бачу ледь приспущені штани та трішки виємки між сідницями, то одразу збуджуюсь. Згадую ніч і як його мацав – й перед очима пливе. Ще й стояк, який нічим не приховаєш. А які у нього ямочки внизу спини. Уже давлюсь слиною, щоб усе це спробувати.

– Ти чого завис? – спробував повернутись він.

    Та я вчасно його зупинив: – Не рухайся, ватку мочив.

    Проводжу легко нею і бачу, що він теж якось непросто реагує. І це не страх чи банальна відсутність комфорту. Тут щось інше. Що ти мені не розповідаєш, чортеня?

    Поки колов, іншу руку ненароком, щоб притримати його, поставив якраз на улоговинку. І рефлекторно мало не провів по ній. Та хватило того, як Ян вигнувся, але нічого не сказав. Наче теж отримував задоволення.

    Обоє важко дихаємо, але вдаємо, що все нормально. І поки він не встав, я намагаюсь втекти:

– Відпочивай. А будуть питання – дзвони.

    Біжу в свою кімнату і вже не стримуюсь. Дрочу несамовито, а перед очима картини з того, що ми робили обидва рази. І всі ті відчуття. А ще те, що б я хотів з ним виробляти. Моя буйна уява завжди була мені ворогом. Але тепер особливо.

________________________________________

*Екзекуція – тілесне покарання.