Отрута

6

    Отак підіймаєшся і міркуєш: “А залишу собі ті цукерки. Хай знає. Це буде моя невеличка помста за його характер. Бо забагато собі дозволяє”.

    Але потім: “Та ні, так не можна. Вони не мої. Та й, взагалі, скільки в цього монстра тих задоволень?”

    А зла сторона в той час: “От хай жере і вдавиться! А я станцюю від радості за всі пригоди з ним і його сестричкою”.

    Але ж потім совість питає: “А чи справді мені буде легше від цього? Хіба я такий?”. Вічна дискусія про боротьбу між добром та злом.

    І смішно стало, що тільки зараз усвідомив, якого вовка приємніше годувати*. Принаймні для себе. Й на хвилі того вже зовсім понесло на гумор (построїв з себе вампірку. В неї ж працює):

– Яааане, зайчику, я тобі солоденького приніс. Цього разу саме такого як любиш. Твоя жахлива родичка підтвердить.

– Залиш на порозі, потім заберу, – пролунало з кімнати.

– Е ні, або відкривай, ябо я ці вишеньки сам з’їм. Може пригостиш?

    Та не встиг я й кліпнути, як двері відчинились  і у мене просто відібрали пакет. Ну що ж, план по викурюванню вредних із сховку знову провалився. Мене знову обіграли.

    Яким же було моє здивування, коли зранку аж половина з тих цукерок опинилась у мене під дверима. І як це розуміти? Але це точно вже щось. Адже мені виділили стільки свого добра.

    Окей, тепер буде крок з моєї сторони. Вирішив нарешті притащити йому той килимок. І знову веселюсь. Ну прям як з дамою, котру треба довго добиватись. Тому акуратно згорнув, переплів по всій довжині рожевою стрічечкою і додав напис “Сюрпрайз!”. Може як в ноги тепліше стане, то й розтоплю заразом і серце льодяного дракона. А ще цікаво було б побачити його реакцію на цей епатаж.**

    А далі я пробував ще чимось вгощати: то яблук підкину, то бутерів буцім забагато зробив, то ще чого – та, на диво, він знову почав опиратись. У мене – своє, у тебе – своє. Ображається.  І зовсім не йде на контакт. А я знову злюсь. Не люблю проблем і невиправдано потрачених зусиль. Бо нормальних сусідських відносин, напевно, у нас ніколи бути не зможе.

    У п’ятницю в мене зібрались усілякі любителі настільних ігор. Нам подобалось пограти у покер чи банально Уно, а по бажанню публіки кожен притягував і щось новеньке. Якщо ж набридало, то переходили й до “Крокодила” чи “Хто я?”. Оцю атмосферу я любив найбільше.

    Та цього разу все було не так. Майже кожен, а то й по пару раз, мав підійти і перепитати чи точно я гей. Уже навіть хотілося втекти. Знайшли собі новину дня. Хоча, напевно, сам би себе так вів, якби хтось інший був на моєму місці. Людська цікавість вона невгамовна. Але здогадуюсь чиїх рук ця справа.

    Дійшло до того, що усі чомусь вирішили грати в “Правду або Дію”. І кожного разу, як до мене доходила черга, будь-яке питання було лиш на цю тему. Ще й добряче провокативним. Я уже не знав як відповідати. “Який тип чоловіків ти любиш?”, “Чи подобається тобі робити мінет?”, “Ти актив чи пасив?”, “Яка поза найулюбленіша?”…Врешті кожного разу відбуркувався чимось незрозумілим, на що компанія потім сама собі додумувала і отримувала задоволення від цих фантазій. Страшно було уявити, що б вони запропонували як дію.

– Не схожий він на гея, – почала до мене загравати під час прерви якась невгамовна. Багато хто пішов на перекур, а мене обступили дикі й голодні самиці. – Дарма Аріала залишила без уваги такий екземпляр. То може я скористаюсь? Обіцяю тобі, хлопчику, багато гарячих ночей. Дуже.

       Й мене відразу почали обіймати і вилизувати шию. Вони що сказились? Де всі ці ігри в недоступних та дівчачі головні болі з анекдотів, коли вони так потрібні?

    Я спробував відпихнути їх, але хто на це зважав. Тому пішов іншим шляхом:

– Вона мене не чіпає, любонько, бо знає, що мені більше подобається її брат. Боїться конкуренції, – уже плів що-небудь я і бісився ще більше. – І найгірше це програти в цьому. А ви не боїтесь?

    Мозок тихо попереджав “Ой, не влазь в це”. Але подружки уже завелись:

– І що, краще поцілуєш його чи нас? Він зараз отам, на кухні.

– Та краще уже його, – і злий попрямував до цілі. Ненавиджу їх всіх. Знайшли собі слабака у жертву.

    Монстреня якраз готувало чай. Підійшов до нього, грубо розвернув, схопив за обличчя й міцно поцілував. І все. В якусь мить я наче відключився. Відчував лиш губи і смак вишні в шоколаді.

    “Що я роблю?” – і водночас уже запускав язик. “Чому я не можу відірватись?”

    Та мені швидко з цим допомогли. Різким ударом кулака в живіт, який враз привів до тями. А на мене дивилось розбурхане зло:

– Це було останнє попередження!

__________________________________________

* Індіанська притча про вовків

** Епатаж – продуманий скандальний вибрик