Отрута

13

    Я цілу добу пробую його взагалі не провокувати. Майже не попадаю на очі, уколи роблю швиденько і без зайвих рухів. Та нічого не змінюється. Ян наче в тумані.

    А дещо по обіді, лиш повертаюсь додому, застаю як він нарізає собі яблуко і в якусь мить ніж іде мало не по пальцю. Та він немов і не помічає. Лиш в останню секунду встигаю забрати гострий предмет.

    Цей стан паніки у нього на обличчі перетворює його на такого беззахисного, що я не втримуюсь та починаю обіймати. І абсолютно не по-дружньому. Руки уже блукають по його тілу: спочатку погладжують поперекову зону, потім переходять на боки, а великими пальцями воджу по животу. Підіймаюсь до лопаток, а згодом масажую плечі.

    Оо, як мені заважає його одяг. І я стягую спочатку його сорочку, а за нею й майку, що була під нею. Хлопець здивований, але й не опирається. Нарешті я бачу його в такому вигляді при нормальному освітленні. І мені це неймовірно подобається.

    Беру за потилицю та впиваюсь поцілунком йому у губи. Він привідкриває рот, хоча й не відповідає. А згодом і взагалі починає відштовхувати мене..

– Так не можна, це не правильно, – намагається видертися , та я міцно тримаю.

– Я тобі подобаюсь? – запитую.

– В цьому й проблема, – він обхоплює себе руками, наче прикриваючись. Бачу що йому соромно, але це не відповідь “ні”.

– І ти мені теж подобаєшся, – цілую його грайливо у ніс. – І це нормально. Не звертай уваги на якісь упередження. Будь вільним від них.

    Знову беру його за плечі і делікатно воджу по них, знімаючи напругу, що ще тримається своїми щупальцями за мого хлопчика. Я віджену цей страх. Прямую до западинки біля шиї і відчуваю, як він нервово ковтає слину.

    А як шалено стукає його серце, здається, що відчутно за метр. Чи це ще й моє вторить йому?

    Проводжу язиком від ключиці і вверх до вуха, та враз застигаю перед ним, дивлячись прямо у вічі, в яких тону. Вони неймовірні. Такого кольору не буває. І це ще раз доводить мені, що Ян наче якась потойбічна сила, якій неможливо опиратись.

    Хай тепер і він зробить крок назустріч. “Ну, будь ласка, я чекаю” – благаю його всередині себе. “Не муч мене”.

    Та він опускає погляд. І я готовий розлетітись на куски. Як це важко. Але змушувати теж не вихід.