Отрута

17

POV Аріала:

Я ввімкнула телефон і уже через пару хвилин на ньому висвітився напис Principal. Мені не хотілось говорити, але це потрібно було зробити.

- Привітик, мій воїне, - вдаю, що все як і колись. - Ти враз так вирішив зателефонувати. Скучив?

- Аріало, не знущайся, - ангел був злючим. - Де твій брат? І чому він поза зоною? А також чому й до тебе уже пару днів не додзвонитись?

- Справи, мій милий, справи. Я ж не ти, щоб залишатись постійно на зв'язку. Люблю інколи побути в тиші, помедитувати, закритись від світу...

- Переставай! Де Ян?!

- А ти що не знаєш? Йому запропонували роботу за океаном, там у Штатах. От він і поїхав. А тобі що до того, Принципале? Вроді друзями ви не були.

- Та нормально ми спілкувались, - переконував мене він. - А тут враз пропав без попередження. Вже думав, що щось сталось, переживав.

- Ну, він не дуже любить відкривати комусь свої плани, тому на мене не злись, бо я сама лиш недавно дізналась.

- А номер якийсь є, щоб з ним поговорити?

- Якби він хотів, - уже не витримувала його напору, - то і попередив би, і номер залишив. А я не маю права таким розкидатись, це його особиста інформація. Я йому скажу, що ти хвилювався. І хай він вирішує. Твоя справа лиш чекати. Або ні.

- Аріало, мені дуже потрібно, - уже благав він.

- Принципале, ти мене надто втомив. Тому бувай і не діставай.

Після розмови я знову вимкнула телефон, а наступного дня й взагалі придбала нову сімку*. Тепер моя черга піклуватись про брата, який хоч був молодшим, але постійно турбувався про мене. Готував їсти, підтримував у важкі хвилини, захищав.

Я сховаю його від усіх. І насамперед від батьків, котрі постійно бачили у ньому не людину, а лиш продовжувача сімейного бізнесу і якогось племінного бичка, що обов'язково має дати потомство.

Все життя вони переконували нас, що бути не такими це хвороба. Я вчасно втекла з цього дурдому і тоді уже зажила на повну. Показала себе і виявила, що моя сила якраз у цій "ненормальності".

А от на ньому після моєї витівки вони почали відіграватись за обох. І зламали. Наче якусь домашню тваринку посадили в умовну клітку і з часом він змирився.

І ще якою я була дурною, коли в підлітковому віці, побачивши у брата на компі гей-порно, розказала про це батькам. Тато (яким жахливим тепер для мене є це слово) відразу знайшов для нього лікаря, що переконав у тому, буцім гомосексуальність лиш гормональне та психічне порушення. І заставив багато років пити від цього ліки.

А ще дурнішою була, коли вирішила, що потрапивши в компанію до ще одного гея (хоча в цьому я дуже сумнівалась), та принаймі утікши від морального тиску, він зможе як я зажити нормальним життям. Навіть постаралась знайти йому тут роботу для більшої переконливості. Та не вдалось. Він закохався. І постійно мучився від усвідомлення цього. Занадто тривалим був вплив батьків.

Рівно чотири дні тому він прийшов до мене зі всіма своїми речами і повідомив, що летить у Відень. Я ледь змогла придбати й собі квиток. Думала розважусь і повернусь. Та вирішила залишитись. Моєму маленькому Іванчику потрібна підтримка.

Тому тепер ніхто не дізнається , що зараз він лежить у важкому стані в лікарні, після того як з горя вирішив наковтатись таблеток. Його ледве відкачали. А мені страшно й уявити, що було б, якби я не зайшла тоді до нього в кімнату та не зрозуміла б, що він не просто спить.

Більше такого я не допущу. Тому не буде зв'язку ні з родичами, яких взагалі краще ніколи більше не згадувати, ні з Владом, доки Ян не розбереться в собі остаточно. Заради брата я покину навіть улюблену UnReWord. Тепер геть усі ігри - головне дати раду з тим, що влаштовує нам життя.

"Знай, що твоя сила у слабкостях. А слабкість - у силі. І лиш розуміння цього принесе тобі гармонію."