ШКOOL

8

Джисон лежав та робив маленькі видихи через раз: на тілі не залишилось і місця, яке б не нило гострим болем. Легені спирало не лише від травм, а й від пробираючого до кісток холоду, сил не було, а погляд сильно розпливався.

"За що?" Хан перестав себе запитувати ще в середній школі. За що рідні батьки скинули його на тітку? За що його штурхали у коридорах всі, кому не лінь? За що саме його зробили об'єктом стусанів і дитячих знущань? Напрошувалась лише лаконічна відповідь "бо так". Бо так треба зараз замість теплої вечері у дома з рідними після школи, лежати в пилюці та грязюці під дощем, побитим ровесниками за просто так. Бо світ такий - жорстокий і несправедливий: хтось сіє хаос наліво і направо та залишається безнаказаним, а комусь перепадає від долі, бо він просто опинився не у тому місці, не в той час і не з тими людьми.

Сльози не лились, замість юнака плакав дощ. Хан думав про те, що простуди йому точно неоминути після сьогоднішнього лежання у калюжі. Тут навіть його міцний та адаптивний імунітет буде безсилим. Якщо він зараз не підведеться... а чи потрібно взагалі? Підвестись, обтріпати бруд з колін, склеїти себе з уламків щоб що? Знову бути втоптаним у грязюку?

Але Джисон був би не собою, якби здався просто так. Хто цей Вонхо такий, щоб дозволити йому ламати Хана в якихось обісцяних закутках старої школи? Його кинули обоє батьків, але тітка прийняла як рідного; його шпиняли шкільні задираки, але знайшлись хороші та безкорисливі друзі; він стирчав на вулиці ночами, поки його не прийняли у клятій цілодобовці. Він вміє давати відпір наглим вчителям і ще наглішим математикам з "А" класу, і він точно зможе віддраяти бісову пику бісового Вонхо, якщо вони вийдуть сам-на-сам, варто тільки... підвестись.

Хан повільно підводить голову із землі, та намагається обпертись на лікті, що одразу віддає гострим болем десь в спині та ребрах. З мокрої гривки стікають краплі води та грязюки, тому юнак намагається відгорнути її рукою назад. Від найменших рухів Джисон закашлявся, і тепер відчутно заболіли легені.

- Та що ж, блять, таке, - прохрипів він на межі того, щоб не розридатись.

Він спробував встати на ноги, але просто сил на це не вистрачало. Доповзти до входу в корпус і попросити там допомоги в охоронця здавалось не такою вже й паскудною ідеєю. Голова тріщить, а від холоду і зуб на зуб не попадає. Джисон проповз на четвереньках до задніх дверей входу у корпус і, підвівшись з останніх сил, натис на ручку, проте вона не піддавалась. Школу вже зачинили, і прямувати зараз потрібно було до головного корпусу, та й не факт, що старий охоронець його там помітить, а тим паче і пустить в середину. Але Хан спробує. Він повільно відійшов від дверей, притримуючи рукою живіт, який досі пульсував від сильних ударів черевиком, та сперся рукою об стіну.