Сфотографуй наше щастя

1

Іванка ще раз оглянула свою кімнату вже в колишній квартирі і сумно посміхнулося. За час поки вона збирала валізи, дівчина згадала дуже багато моментів з якими зв'язане це місце. Але його потрібно відпустити.
Довго посумувати вона не встигла. Телефон який лежав на ліжку раптово завібрував. Іванка швидко підняла трубку і почула голос батька.
–Доню ми вже підходимо до твоєї квартири, ти вже готова?
–Так тату, мама все ж таки поїхала з тобою? –здивувалася дівчина.
–Наче ти її не знаєш!– весело промовив чоловік.
–Гаразд, давайте я вас чекаю. – після цих слів телефон опинився в сумочці а Іванка почала шукати очима взуття.

Менше чим через хвилину в двері постукали.
–Заходьте, що ви як не рідні в двері стукаєте! – крикнула дівчина яка стрибала на одній нозі щоб взути кросівка.
Двері відчинилися і в квартиру зайшли її батьки.
–Ну що, де твій багаж? – енергійно промовив чоловік.
–В спальні. –промовила Іванка яка все ще стрибала на одній нозі.
–Доню ти впевнена що тобі потрібно їхати?
–Так, мамо, ну чому ти така сумна, я буду відправляти вам польські цукерки. – після цих слів дівчина нарешті взулася. – Фух, таке відчуття ніби я пробігла марафон поки взувалася. Мамо віддасиш ключі новим власникам?
Жінка не одразу відповіла, вона стояла і засмучено дивилася на свою доньку.
–Мамо, алло, ти тут? – дівчина плеснула в долоні, після чого жінка схаменулася і відповіла "так".
Зразу після цього в квартиру знову зайшов її батько який за цей час встиг занести в машину її валізу.
–Катю ну що ти як помираючий лебідь. Не трагедія це, дочка твоя хоче закордоном жити, ось тобі привіт хвастатись перед своїми подругами.
–Нічого ти не розумієш. –Відмахнулася від нього жінка.
Спостерігаючи за цим Іванна лиш посміхнулася. В цьому і були її батьки .
–Мамо і справді, я ж приїжджати буду!
–Та ти нічого не розумієш. – цього разу жінка відмахнувся вже від неї і пішла на кухню. Після цього сміятися почав вже батько.
–Бачиш Іванко які ми з тобою нетямущі?
З кухні почулося сердите: " я зараз вас обох з вікна викину " нащо батько і дочка лиш посміялися.

Через двадцять хвилин довгого прощання з мамою, Іванка нарешті вже сиділа в машині батька який віз її на вокзал.
–Ну що, боїшся? –почав розмову чоловік.
–Кого? Циган які минулого разу хотіли викрасти мене з поїзда? –Запитала дівчина яка згадала як минулого разу, циганка хотіла викрасти її і віддати заміж за свого сина.
–І їх теж. Але я питаю про переїзд. –запитав батько який знову почав посміхатися.
–Циган я боюсь більше. – після недовгого мовчання дівчина продовжила. – А якщо чесно то так, нова країна, нові люди, все це лякає. Але залишатися я не хочу. Тим паче живучи в одному районі з тим покидьком.
–Він знає що ти їдеш? –вже серйозно запитав він.
–Сподіваюсь ні. Всі його друзі зараз на якихось гулянках а він судячи з усього у своєї коханої. – після слова "коханої" дівчину знову задушив німий біль. Бо вона його кохала, а він як виявилося ні.
–Якщо що, ми з мамою скажемо що ти поїхала в Карпати а далі щось придумаємо. – сказав батько.
– Дякую, люблю вас.
–І ми тебе теж.
Решта дороги пройшла в тиші.
Кожен думав про своє.

–Ну все, прощатися довго не буду щоб не бути як твоя мати. Удачі. – чоловік обійняв її.
–Ага, давай, ти там акуратніше бо щось мені здається, що мати і справді скоро викине тебе в вікно.
На ці слова він лиш посміхнувся, помахав на прощання і пішов в машину.

Далі Іванку чекала лиш довга дорога і подруга яка рік тому в переїхала в Польщу.