Сфотографуй наше щастя

7

Хлопець та дівчина піднімалися сходами вверх. Кожен думав про щось своє.
–Можливо сходиш зі мною в кафе? – тихо запитав Ян.
–Ви ж мій бос. – так само тихо говорила дівчина.
–Чому зразу на "ви"? Давайте все таки на "ти", гаразд?
–Гаразд. – усміхнулася дівчина.
–То що? Як тобі моя пропозиція? – не здавався хлопець.
–Ну я подумаю.
–Я запитаю в тебе завтра.
–Добре, а ось і моя квартира. Дякую за все.
–Будь ласка. – усміхнувся Ян який ще хвилину стояв біля дверей які закрилися.

Іванка випила заспокійливого і намагалася не думати про завтрашній день. Потрібно буде йти в відділок і як вони домовилися ще в низу, Ян забере її перед роботою в 8 і вони поїдуть в відділок. Це хоч трохи заспокоювало, бо дівчина не знала, що тут і до чого.
Згадавши про Соню, дівчина вирішила розповісти їй все а батькам подзвонити завтра.

/Телефонна розмова/
–Іванко, все гаразд? – схвильовано запитала дівчина як тільки підняла трубку.
–Соню, це капець! Завтра я їду з своїм босом в відділок поліції.
–Хто на кого заяву збирається писати?
–Я на Андрія.
–Ти його бачила?
–Ага, розбив мені голову.
–Я так розумію, що твій бос тебе врятував? – не давши вставити Іванці право підтвердити це, Соня продовжила свої запитання. – До речі, як його звати? А красивий чи ні?
–Так, він мене врятував. А на рахунок імені, його якщо я не помиляюсь звати Ян Розмановський.
Іванка вже була готова до нових запитань але Соня мовчала.
–Сонь, ти там жива?
–Дідько! Іванко, я тебе вб'ю! Чому ти раніше не розповіла?
–Ти не запитувала. – стенула плечима дівчина.
–Все в тебе запитувати потрібно.
Їхня розмова тривала ще хвилин двадцять. Та Іванка згадала, що завтра їй рано прокидатися і дівчата попрощалися.

/Кінець розмови/