Сфотографуй наше щастя

5

–Справді? – здивовано запитала Адріанна. – Тоді як ви познайомилися?
Марк поглянув на Іванку і посміхнувся.
–Пізніше розкажу. – витримавши секундну паузу Марк продовжив. – Можливо.
–Ну ти і зараза!– розчаровано викрикнула блондинка.
–Ага, я знаю але давайте далі працювати. – це було так би мовити запрошення до роботи.
–Думаю ти тут вже розберешся а я піду. – після цих слів, які були адресовані Іванці, Адріанна зникла за дверима.
–Думаю і справді потрібно приступати до роботи, ходімо.

/Через дві години/

Дівчина вже сиділа, як їй пояснили, її власному кабінеті. Іванка вирішила обробити хоч пару фотографій.
–Ну, виходить файно. – промовила це вона тобі коли відкинулася на спинку крісла. – О Соня пише.

/Переписка/

*С-Іванко, подзвони мені.*

/Кінець/

Не довго думаючи дівчина набрала подругу щоб дізнатися, що сталося.
–Алло, Іванко?
–Алло, так Сонь ти щось хотіла?
–Люба, я бачила навіженого.
Повисла гнітюча тиша. Тепер в Іванки з'явилося питання, які він має плани?
–Дідько.– вилаялася дівчина. – Де?
–Спочатку скажи мені адресу твого робочого місця.
–Нуу, добре, "адреса", а що? – слова подруги насторожили дівчину але та вирішила не бігти поперед батька в пекло і почекати.
–Іванко, я проїжджала повз, бачила його, він сидів біля вашої будівлі.
І знову тиша. Соня мовчала бо чекала, що скаже її подруга, а Іванка мовчала бо просто не мала слів. Вона боялася. Дуже сильно боялася того, що може зробити її колишній. Дівчина вже бачила який він навіжений коли щось не так. Вперше такий приступ агресії стався коли Іванка сказала, що більше не хоче з ним зустрічатися. Андрій погрожував їй, казав, що зможе вбити і саму дівчину і її батьків. Саме тоді в неї сталася перша панічна атака. На щастя, тоді поруч був батько з своїми друзями і хлопець розумів шанси виграти в шістьох дорослих чоловіків, точніше, їх просто не було. Батько і його друзі які на той момент були з ним, служили в армії і Андрій не раз жартував, що боїться всю компанію її батька, та схоже це були не жарти.
–Ти впевнена, що то був він? – тихо запитала Іванка.
–Так, це точно він, без сумнівів.
–І що робити?
–Біс його знає, не думаю, що це все закінчиться добром.
–Але треба сподіватися на краще, гаразд, дякую що сказала, я піду швидше дороблю фотографії і піду додому.
–Гаразд, бувай.