Сфотографуй наше щастя

6

/21:09/

–Вау, дуже гарно. – з захопленням промовила Адріана яка оглядала роботу Іванки.
–Дякую, а скільки зараз годин?
–Секунду- блондинка поглянула на годинник і продовжила. – 21:09 а що?
Іванка подумки вилаялася.
–Мені можна йти?
–Тобі можна було йти вже давно.
–А, ну тоді буду збиратися.
–Гаразд, закриєш свою студію?
–Звичайно, до завтра.
Адріанна лиш посміхнулася і пішла, Іванка поглянула в вікно і закусила губу. Вже осінь і світловий день давно пішов на спад тому вулиці міста скоро будуть освітлювати тільки вуличні ліхтарі, світло з вікон квартир і місяць.
Швидко зібравши свої речі, закривши студію, і перехрестившись на всяк випадок, дівчина пішла в перед. Хоч вона і не дуже вірила в Бога, та зараз ладна була повірити в будь-що і в будь-кого.
Як і передбачалося людей на вулиці було в рази менше але головне, що вони були. Коли дівчина нарешті побачила свій будинок то зразу видихнула.
–Іванко, стій. – з цими словами хлопець схопив її за руку.
Вона заціпеніла, цей голос був надто добре їй знайомий.
–Відпусти мене. – дівчина спробувала вибратися з його хватки але він лиш повернув її обличчям до себе.
–Не відпущу, пам'ятаєш, що я тобі говорив? – чомусь він говорив польською, це здивувало дівчину бо вона не знала, що її колишній знає ще якусь мову крім англійської. Не давши дівчині втулити і слово він продовжив. – Так от, тут не має твого батька і його дебільний друзів, і тепер тобі кінець.
– Андрію, відпусти мене, в тебе ж є інша! – викрикнула дівчина.
–Інша не інша, тебе хвилювати не потрібно, ти їдеш зі мною назад в Україну а потім ми поїдемо в Америку. – хлопець тримав одною рукою дівчина а іншою її лице.
–Нікуди, я з тобою не поїду! – Іванка знову спробувала вирватися та отримала лиш ляпаса. Дівчина опинилася на асфальті, після того як вона зрозуміла що схоже в неї розбита губа і голова, Андрій вдарив її ногою в груди.
–Поїдеш, я тебе не запитую! – зло викрикнув хлопець який схоже хотів присісти а вдарити її кулаком.
–А це, до речі стаття! – промовив хлопець який почав відтягувати Андрія.
Іванка не одразу впізнала хто це. Позаду хлопця стояв Ян. Який ішов чи то до себе додому чи то до свого друга.
–Ти взагалі хто такий? Давай чеши звідси і не чіпай мене!
–Я той, хто чекає тут одних дуже цікавих людей. – зразу після цих слів почулося виття сирен поліцейської машини. – А ось і вони.
З машини яка швидко припаркувалася біля них вийшло троє поліцейський, двоє підбігли до Яна з Андрієм, а третій до Іванки, той допоміг дівчині піднятися і посадив її на лавку. Один одягнув на Андрія наручники а іншій схоже почав брати у Яна свідчення.
–Хлопці, так це ж наш давній друг! А ми ламали голову де він подівся.
–Невже старий добрий Андрій. – обернувся той, що брав свідчення в Яна.
–Він самий. – наступна фраза вже була адресована пезпосередньо Андрію. – Друже, за тобою вже сумує наш відділок та ґрати.
–А я за вами не дуже. – сердито виплюнув той.
–Твої вчинки свідчить про інше.
Ще хвилин десять і Ян та Іванка вже були вільні. Завтра обоє мали прийти і написати заяву в поліцію.
–Якщо хочеш можемо поїхати в лікарню? – сказав Ян.
–Та ні, дякую.
–Тоді, ходімо, мені все рівно по дорозі, я до Марка хотів заскочити.
–Ходімо. – тихо видихнула дівчина.