Нехай поцілує старший дружба дружку

Нав'язані проблеми та місія, можливо, можлива

  Хоча й пахло лавандою, Мінхо не міг піддатися цим "чарам".  Синмін у тих ж фарфумах, що й кілька років тому...  Він точно хоче чогось цим добитися, але чоловік йому не дозволить. Мабуть, це підсвідомий приголос, який застерігає від нового морального болю, але він до нього щосили дослухається,

  Лі забирає зі свого обличчя набридливі руки і страшно вдивляється в очі, від чого Мін до біса лякається. Схоже, прийти сюди було помилкою. Великою.

— Точно все гаразд? - робить хлопець ще одну спробу загоїти своє хвилювання, але плоди з цього гнилі..

— Тебе, - він сповільнено вказав пальцем на особу навпроти, - це аж ніяк не стосується. Якого ти тут забув? - після паузи продовжив Хо.

  Синмін зніяковів і дивився прямо в підлогу. Здавалося, ще трохи, і він розплачеться. От чому всі його спроби відновити контакт та помиритися з цим чоловіком завершуються от-так? Не справедливо. Він також хоче з ним обідати, гуляти, сміятися... Просто як друг, якщо вже на те пішло. І весь цей нинішній бойкот через якусь підліткову маячню.

— Зрозумів. Іди туди, звідки прийшов.

  Мінхо похапцем відчинив двері та голосно ними ляснув. Кім підскочив на місці й почув, як від сили чоловіка в іншому кінці коридору забриніла котяча миска для корму. Трясця...

  Усе це вбиває, і змія тривоги поступово ковтає його. Але й справді, чому б їм не поговорити, як дорослі люди? Тепер вони точно не діти, то чому це все продовжується? Можливо, Лі просто... Огидно..? Тоді Мін придушить його до першого ліпшого дерева, через те, до одразу не розповів. Словами ж можна стільки всього вирішити... Мабуть, у Хо словниковий запас критично обмежений.

  Синмін зсутулився, приймаючи свою жалюгідну сутність. Його руки не подавали ознак причетності до життя, просто безталанно звисаючи. Зрештою, через 10 хвилин він вирішив, що сьогодні не той момент, і в надії, що хача б колись він настане, просунувся геть. Немає сенсу тут без діла стирчати й навіювати погане.

  Через три важкі кроки ключ двічі прокрутився, а з-за дверей показалася голова, і це дуже привернуло увагу Кіма.

— Заходь... - Мінхо відчинив двері й промовив, не дивлячись у вічі, ніби перед ним стоїть Медуза Горгона.

  Він стояв переодягнений, але волосся все ще запатлане й плаче за щіткою. Хех, Лі завжди був таким: обвітреним, легким, розцілованим тітчиною помадою (єдиною людиною, якій довіряв, а Мін так сильно хотів також спробувати залишити один слід – ніхто й не помітив би) – і саме це вподобав у ньому Кім. Нехай по-дитячому, зате наскільки ж коханим він йому був. Аж не віриться, що зараз Хо в руках зовсім іншої людини, а Мінні заборонено навіть його волосся торкатися.