Нехай поцілує старший дружба дружку

"Interesting" conversation

  Ближче до вечора Джісон підвіз свого хлопця до його квартири й сам рушив додому. У салоні була якась романтична атмосфера, от тільки другої половинки не вистачало, а він уже, мабуть, пішов спати. От і що з нього візьмеш? Зате його спляча мармизка така мила, що гріх не потискати.

  Сьогодні Ліксі поводився вільно, але наприкінці побачення знову сумно блукав очима. Оцей його перемінний настрій – та ще загадка. Просто як буря у сонячний день, коли навіть прогноз погоди про це мовчав до останнього. Хан ще давно звик; тепер просто надіється, що це не другий знак про кінець...

  Перший – це Ліна. Ну от, знову про неї думає, ще й те повідомлення пригадалося. Господи, ну для чого? Невже гомосексуальність і справді так Тобі не подобається? Та най вже так – для чого скинути в їх прекрасні стосунки ще якусь людину, якщо можна було просто наслати важкезну сварку чи тому подібне? Факт того, що його світогляд змінюється, просто вбиває зсередини. Другого знаку не потрібно, бо Джі не витримає і полетить на Сатурн.

  Згодом Фелікс надіслав повідомлення про те, що вже вдома. На світлофорі Джісон ліниво потягнувся до телефону, аби відповісти, намагаючись зробити це якомога коротше, а не виписувати вже звичне:"Добраніч, мій улюблений котусику, сонячний, неперевершений, найкращий, незрівнянний, наймиліший милунчик з усіх милунчиків, моя булочка з вишеньками, красунчику, ангелику, солодесеньких тобі снів, як цукерочки, нехай нічого не тривожить! 🌹🥰💋❤️😘"; що ж, трохи не вийшло втілити свій план, оскільки розум знову стривожився, щойно з-поміж чатів був помічений незнайомий номер.

  Ух, бляха-муха. Як там кажуть: згорів сарай – гори і хата? Безсумнівно.

🥀🥀🥀

— Няв!

  Подушка полетіла в невинного кота. Занадто багато Дорі сьогодні нявкає: поспати не дає, а тим більше – насолодитися горем і поплакати в подушку. Був би він зараз тією Ліною – туш уже давно розтеклася б усюди, де тільки можна й не можна.

  Усе це життя бейбі-ґьогл, звісно ж, дуже захоплююче, проте дуже хотілося зараз узяти всі ці злість і смуток, запхати в ВЕЛИЧЕЗНИЙ-такий мішок (в інший просто-напросто не влізе), ногою притоптати та винести кудись далеко-далеко, бажано – у тридев'яте царство, про яке в дитинстві так усі казкарі строчили. Але от тільки його не існує: не вийде.