Нехай поцілує старший дружба дружку

Трагедія в двох актах

— Як ти, Хані? Та й тут яким чином опинився? - питав Фелікс, ведучи хлопця до дивану.

  Той спросоння смішно закидав голову й перечеплявся за кожну волосину. Чоловік не розумів, куди його несуть і що взагалі відбувається, але дотики Ліксі були надто теплими, аби не розтанути.

— Уявлення не маю, котику, але я радий, що, навіть неусвідомлено, мене тягне до тебе=)

— Котику..? Відколи це ти мене так звеш? - Фелікс ще ніколи не чув, щоб Хан звертався до нього якимось милим прізвиськом, окрім "Сонячний". Це... мило? Але й незвично також.

— Хмм... Не знаю. Просто останнім часом зрозумів, наскільки вони мені подобаються, - чоловік витягнув вуста, очікуючи поцілунку, але отримав лише штовхання й падіння на диван, що точно зрадів цьому: не дуже весело от-так самому в темряві стирчати.

  Лі по-діловому склав руки на грудях і зверхньо поглянув на бідосю.

— Ніяких цьомчиків, пияко, - треба знищити корінь зла. - Сьогодні спиш тут — це покарання, а взагалі... - він фиркнув, а тоді зупинив монолог, помітивши сопіння.

  Ну що за хлопець! Навіть не дослухав! Суцільне лихо з ним, але злитися не виходить, бо він до біса милий навіть у такому стані.

— Ехх, Хані... - поправив хлопець його неслухняне волосся, - але ж невчасно ти прийшов.

  Ліксі хіхікнув наостанок і вийшов з вітальні. Обдумуючи те, чи підходять шпалери до вайбу квартири в цілому, він таким чином не помітив, як зайшов до спальні й надто голосно гримнув дверима. Почувся ще один різкий глухий звук, а тоді серйозний голос пронизані кімнату.

— Знову..?

  Від такого тону все всередині Лі молодшого стислося, а горло тісно зв'язала змія, хоча, радше, удав. Хлопець боявся чути цей тон. Ще з дитинства, коли з кухні чулися голоси матері та Хо, він прозвав його "вбивця єдинорогів". Надто по-дитячому, але інакше взагалі не пояснити ці відчуття, коли тіло покривають мільйони мініатюрних чорних голок з присмаком темряви.

— Цей-во... Так, тобі доведеться піти... - Лікс ненавидів такі розмови, але й зробити по-іншому не міг, - Але Чані! Пробач! Я знаю, що сьогодні ми домовлялися провести час разом, але...

— Досить, Феліксе! - дві руки опустилися на його плечі, - Ні слова більше. Я щойно зрозумів, що роблю суцільні дурниці. У тебе є хлопець, так не можна. Досить літати в хваринках і збирати сачком зірочки.