Нехай поцілує старший дружба дружку

Йой

  — Шановний, довго ви ще спричинятимете затор?! - збоку під'їхало інше авто, а чоловік за кермом виявився винятковим крикуном, хоча можливо, що він тут намагається встановити контакт з Джі кілька хвилин, тож не можна його засуджувати.

— Ой, прошу, пробачте! - Хан різко кланяється і нарешті рушає, позбавляючи вуха людей від набридливого писку сигналів авто.

  От чорт! Чому вона вирішила написати саме зараз, перед цим довгоочікуваним побаченням? Як тепер зосередитися? Одразу згадуються її локони, котячі очі, долоні, пружні м'язи на ногах. Загалом, вона дуже схожа на свого брата, близнюки? Якщо подумати, то в них навіть ріст однаковий, і голос обох заколисує... Так, досить, не вистачало ще в когось закохатися! Головне зараз – не відписувати і взагалі вимкнути інтернет, але спочатку потрібно відрити Фелікса.

  Серед панельних будинків вулиці, на яку відкривався вид з вікна, доки чоловік стояв на паркомісці й намагався упорядкувати думки, було, на диво, багато людей, але Лі ніде не спостерігалося.

  Приходить повідомлення:"обернися", а крізь відчинене вікно всередину потрапляють дві долоні, що починають лоскотати Хана. Він регоче, забуваючи про все раніше, і пручається. Щипнувши Лі за носа, Джі нарешті став вільним, але отримав ображеного хлопця.

— Та ну, я хотів тебе на каву завести, а ти! - Лікс обернувся, - До речі, що це в тебе за пластир з котиками?

— Він з котиками? - Джісон сам здивувався, розглядаючи своє відображення.

  Наймиліший пластир у його житті. Дивно, що раніше не помітив. Треба й собі таких накупити.

— Ти не знаєш? А-ну кажи, хто тобі його наклеїв?! - Фелікс почав ревнувати, але що робити Хану? Не скаже ж він:"Коханий, я уподобав одну дівчину на весіллі, але зловив ґей-паніку на її брата, цьом".

— Та не дуйся, нічого такого не було, ходи на твою каву...

🥀🥀🥀

  Мінхо стало краще. Тепер він дивиться якусь "мильну оперу", увімкнену для нього Феліксом. Що ж, це доволі непогано. Краще вже спостерігати за нелогічними діями нелогічних героїв, аніж зациклюватися на дурницях, а також на тому, що Джісон не дає відповіді на його повідомлення.

  Через це надходить паніка й нерозуміння. Можливо, варто видалити та нехай усе на цьому й завершиться? Але і жалкувати про все не дуже входить у його плани, тож він сидить і втикає в кольоровий екран, інколи прикладаючи до свого обличчя славнозвісну подушку від сорому.