В тіні Сонця

Задзеркалля

— Досить уже вам теревенити. Приїхали. Далі пішки.

Машина пригальмувала, звернула на стоянку обіч дороги та описавши півколо спинилась перед входом до невеликого охайного парку обнесеного невисокою кованою огорожею.

Дівчата, сміючись та штовхаючись, швидко повискакували назовні й розгублено застигли крутячи навсібіч головами в марних пошуках хоч якоїсь будівлі. Лише порожня дорога, якою вони щойно приїхали, та безкраї пшеничні поля, що тяглися обабіч аж до віддалених пагорбів на горизонті. Такі ж поля були й по той бік парку, що через невеликі свої розміри добре проглядався наскрізь.

— А куди ж ми... — почала було Ірен, та помітивши, що Андрій заклопотаний багажем і не чує її повернулась до Кріс, — Тут якось, аж занадто... занадто...

— Тихо?

— Занадто безлюдно, — майже пошепки закінчила Ірен, — і для чого тут взагалі цей парк?

Подруги замовкли. Парк і справді геть не вписувався в довколишній пейзаж. Доглянутий, охайний, з бездоганно підстриженими газонами та витонченої краси квітниками, доріжками вимощеними рожевою бруківкою він ідеально вписався б у міський пейзаж, як улюблене місце для прогулянок та відпочинку стомлених шаленим ритмом життя горожан. Але тут у цьому безлюдному місці виглядав немов загублена кимось коштовність, що виблискує полірованими гранями серед пилу та жмутків посохлої трави, ніби частинка іншого світу, примхою долі закинута в це пустельне місце.

— Гей, Ірентра... Ірентарк...- як вас там? Встигнете ще все тут порозглядати. Допоможіть мені краще з речами. Я сам усе не донесу.

Дівчата озирнулись. Андрій стояв біля машини весь обвішаний різнокаліберними сумками — від величезних спортивних баулів до середніх та менших з довгим ременем через плече й навіть невеликого рюкзака в руках для якого місця на плечах у парубка вже просто не залишилось.

— Беріть оце, — кивком голови вказав на величезну спортивну сумку, що залишилася лежати на бруківці, й повільно рушив до входу в парк тягнучи вільною рукою чималу рожеву валізу на колесиках.

— Це все твоє? — Кріс здивовано глянула на подругу.

— Тут лише найнеобхідніше.

— Тут лише те, що я зумів втиснути в багажник, — кинув Андрій намагаючись протиснутися крізь вузький вхід, та щоразу чіпляючись то сумками то рюкзаком, — решту довелось залишити.