Антикваріат

7

  Ближче до обіду Андраша повернули з лікарні до батьківського дому. Це було досить дивне рішення, зважаючи на серйозну травму. Ще й так швидко. Але Єва  наполягла, а гроші родини здатні переконати лікарів, тож чоловіка розмістили в їхній спальні під наглядом медсестри.
  Анжеліка після інциденту з ним не розмовляла, він був надто втомлений, а його мозок затуманили знеболююче та купа інших ліків. Що ж трапилось: Андраш зачепив зброю чи вона сама зірвалась? Поки це залишалось загадкою. Проте "Стинач голів" пан Карл відніс кудись подалі. Можливо, навіть за межі маєтку.
  За обіднім столом місце Андраша залишилось порожнім. Однак майже нікого це не бентежило, окрім Анжеліки та Ірен. Останню надто цікавило, що ж трапилось, бо мати все замовчувала. Вона навіть з власної волі почала розмову з сестрою.
- Єво, з Андрашем все буде гаразд?
- Так, маленька, не хвилюйся. - на диво спокійно відповіла сестра.
- А що з ним трапилось? Подряпався?
- Так, трішки. Здер собі кілька пальців на нозі в дідусеву забавку. - усміхнено.
- Ой, це напевне дуже боляче. - засмутилась Ірен. - А нога загоїться?
- Частково. Та не варто на цьому зациклюватись, - втрутився пан Карл, - він чоловік, а чоловікам для мужності потрібно часом аби боліло. - підкліпнувши.
  Вдоволена відповідями, Ірен почала їсти свій овочевий суп. Знову раніше всіх. Проте суворий дідусь тільки побажав смачного і закликав решту приєднуватись. Мала була щаслива, що у Андраша все загоїться, бо бачити засмученого татуся геть не хотілося. Хоч він і не надто засмутився. А це дивно, бо коли у сім'ї його брата щось траплялось, той ходив сам не свій. А ще Ірен пам'ятала, що коли подряпала ногу, то мати з батьком її дуже тішили і переймались. То чому ж за Андраша ніхто не хвилюється?
  Однак маленька дівчинка не була в змозі знайти відповідь, як і її доросла мати. Всі щасливі, всі посміхаються. От і добре.
  Після надзвичайно смачних м'ясних млинців з грибною підливою та овочевим салатом, котрий заправили якимось диво-соусом, на десерт вже ніхто не спромігся. Ірен, вставши з-за столу, підійшла до матері та не гучно мовила, аби не перебити розмову між батьком та дядьком:
- Поїдемо мені за новими капцями?
- Авжеж, доню. Біжи одягатися.
  І тут наче якийсь грім вдарив. Чи навіть щось протележно йому. Різка тиша, ніби скеляста прірва. Настільки різка, що Анжеліка аж перелякась. Всі погляди приковані до неї та доньки. Ірен, не помітивши цього, помчала переодягатись.
- Нащо вам покидати цей будинок? - вже не так дружелюбно питав пан Карл. - Вам тут не подобається?
- Ні, що ж ви. Тут чудово! - збрехала Анжеліка, ненавидячи весь старий мотлох будинку. - Це чудове місце. Просто я обіцяла Ірен нові капці.
- Я можу наказати якійсь із служниць поїхати до магазину та придбати нові капці, аби ви не пропустили перегляд кінострічки, яку я на сьогодні замовив. - наполегливо мовив старий.
- Дякую, пане Карл, та ми швиденько впораємось, обіцяю.
  Поїхати за капцями удвох у них не вийшло. Пан Карл відправив з ними покоївку Петру, аби та допомогла швидше впоратись. Адже він замовив якусь стару кінострічку, котру хотів увімкнути всім на подарованому вчора "Синематографі".
  Здавалося, старенька Петра теж зраділа можливості покинути помістя. Вона геть не квапила дівчат, хоч і виглядала стурбованою. Ритмічна музика в магазинах викликала бажання оглянути все і всюди. Анжеліка обрала собі смарагдову шовкову блузу з довгим рукавом. За кілька днів осінь, тож стане в нагоді. Її донька, дорогою в пункт призначення, попросила в матері дві рожеві палочки для волосся. Ще й вмовила після повернення нову зачіску зробити.
Згодом вони потрапили в бажану крамницю. Перемірявши кілька пухкеньких капців, Ірен обрала у формі білих котиків. Вони виявились ще гарнішими ніж попередні. Ще й видавали "няв" при натисканні на носика.
- Ну що ж, час повертатись. Дідусь очікує. - промовила до доньки Анжеліка.
- Я не дуже хочу до дідуся. Там всі дуже набридливі. Намагаються бути милими і постійно хочуть щось сказати. Може підемо додому?
- Ми не можемо піти без татуся. Давай прийдемо і разом покличемо його додому? Тебе, свою пташечку, він послухає.
- Добре... - неохоче відповіла Ірен, хитнувши головою. Сьогодні в неї був один хвостик на голові, який в мить застрибав.
  Взявши доньку за руку, Анжеліка рушила до виходу з торгового центру. Під ніс собі вона пробубоніла: "Я теж туди не хочу".
- І я. - неголосно мовила до неї Петра, аби мала не почула. - В тому будинку коїться щось дивне.
  Очі Петри завжди були світло-сірими та жвавими, попри вік. Та сьогодні вони нагадували дощові хмари, які вимальовують під собою темні кола. А тугий охайний хвіст зараз був дещо пелехатим, опущеним і не надто свіжим, ніби від вчорашнього дня. Таке враження, що вона не лягала спати в ніч на сьогодні.
- Що ви маєте на увазі? - в пів голоса поціквилась Анжеліка.
- Мені здається, там якась нечисть. - перехрестившись. - Знаєте, я віруюча, і коли ікона падає, це не до добра!
  Анжеліка видала негучне "шшшшш", аби покоївка не привернула увагу Ірен до розмови, яка з цікавістю дивилась у вітрини. Та маленька наспівувала пісню з магазину, ще й підстрибувала в такт. Їй було не до дорослих балачок.
- Пробачте... - майже пошепки. - Просто... Ікона, відсічені пальці, ошпарені руки, травма голови... Якась нісенітниця за два дні трапилась!
- Заждіть, які ще ошпарені руки і травма голови? - надзвичайно здивовано запитала Анжеліка.
Петра розповіла дивні речі. Виявляється, кухарка ошпарила вчора ввечері руки. Настільки сильно, що досі в лікарні. Її асистентка Катаріна стверджує, що бачила, як кухарка тримала руки в окропі і кричала від болю. Нікому про це не розповіли, аби не псувати свято. А садівник, як стверджує доглядач басейну, сьогодні о шостій ранку послизнувся на ідеальному газоні, в одному з небагатьох місць, де є декоративний камінь.
- Вгадайте, куди він головою приземлився? Саме на камінь... Досі в реанімації... 
- Господи! - прикривши рота рукою, зойкнула Анжеліка.
Ірен якраз дивилась на вітрину з іграшками далі приспівуючи, на щастя, і нічого не помітила.
- Ото й воно. Нехай Господь оберігає від подібного. Мене вберіг. Я ледь не впала на сходах, бо хтось залишив там ніби умисно розсипані фігурки від шахівниці. Добре, що вхопилась за бильця. В будинку завжди було дещо моторошно, але останнім часом це відчуття посилилось.
  Ось вони вже біля автівки. Водій пана Карла терпеливо очікував на них в машині. Петра відчинила двері, аби пані з донькою сіли. Ірен застрибнула одразу. Анжеліка хотіла сісти слідом, проте покоївка вхопила її за руку.
- Знаєте, я не повернусь туди. Передайте пану Карлу, що мені дуже шкода. І обов'язково тримайте це біля себе. - стривожено промовила Петра, простягаючи вільну руку.
  Анжеліка, не зовсім розуміючи в чім річ, взяла неочікуваний подарунок від покоївки. Точніше вже колишньої покоївки. Це було невелике срібне розп'яття з ланцюжком, яке та завжди носила на шиї. Коли вона встигла його зняти? Напевне, для Петри це дорога річ, і Анжеліка не мала б приймати її, адже може придбати сотню таких, ще й з дорогоцінним камінням. Але щось змусило стиснути хрестик в долоні.
- Дякую. - щиро сказала Анжеліка.
- Бережіть себе. - кинула Петра, вже віддаляючись.
  Перебуваючи у бентежних роздумах, Анжеліка сіла поряд з донькою. Їй чомусь дуже захотілось послухати Ірен та поїхати до власного будинку. Але потрібно спершу забрати з родинного гнізда Златослава.
- Пані, нам очікувати на Петру? - запитав водій.
- Ні. Їдьмо до помістя. - неохоче відповіла жінка.
- Ну, це якщо погодиться машинка. Я сьогодні в помісті ледь її завів, ніби вона нікуди не хотіла їхати.
  Водій повернув ключ в замку і авто одразу завело двигун.
- О, гляньте! - задоволено. - До помістя вона нас охоче відвезе!