Антикваріат

9

  Ще ніколи Анжеліці не було так важко здійматись сходами. Їй знову здавалось що покійники з картин стежать за кожним кроком. А може й не здавалось. Жінка вже не розуміла,  що з подій в будинку є лише витвором її уяви. Та вона твердо вирішила забирати доньку і тікати.
  Нарешті остання сходинка. Імператор Франс Йосиф І, чиє обличчя прикрашали пишні сиві вуса, а наряд - нагрудні відзнаки, засудливим поглядом провів її до дверей дитячої кімнати.
- Ми йдемо звідси, речі зберемо потім. - наполегливо мовила Анжеліка, зачиняючи двері.
  Жінка сперлась спиною на двері і глянула на Ірену, котра якраз збиралась йти на перегляд старої кінострічки. Їй не надто хотілося дивитись німе кіно, однак батька засмучувати хотілось ще менше.
- Вже? - перепитала дівчинка. - А сімейний перегляд фільму?
- Іншим разом, доню. Ходімо. - простягаючи руку.
- Хіба ж я не мала покликати татуся? - даючи свою ручку мамі.
- Зателефонуєш йому і так все скажеш, але коли нас вже тут не буде.
  Маючи певні сумніви, Ірен таки стисла руку матері. Анжеліка зробила глибокий подих, ніби збираючи в легенях хоробрість, та повільно відчинила двері. В коридорі порожньо й тихо. Перед тим, як покинути будинок, їй хотілось ще дещо зробити. Для цього необхідно зайти до кімнати, де вони з чоловіком спали. Майже безшумно, за кілька кроків Ажеліка вже дісталась своїх дверей.
  "Няв-няв" - роздався поряд звук. Серед тиші він видавася надзвичайно гучним і лякливим.
- Що за біс?! - злякалась Анжеліка, зойкнувши.
  Ірен винувато поглянула на нові капці. Вона намагалась іти дуже охайно й тихо, але вони таки нявкнули". "Пробач" - безшумно ворухнула губами дівчинка.
- Все гаразд. - заспокоївшись, відповіла мати.
  Повільно крутнувши ручку дверей, Анжеліка безшумно відчинила їх. Вона відпустила руку доньки тільки після того, як зачинилась на засув в кімнаті. Це додало відчуття безпеки.
  Не гаючи часу, Анжеліка ринулась до величезної шафи із масиву клена, декорованої золотою патиною та візерунками ручної шліфовки. Десь за важкими дверцями цієї шафи має бути білий брючний костюм. Намагаючись втримати тремтіння рук, Анжеліка неохайно зняла вішак із своїм улюбленим нарядом, зваливши кілька сусідніх вішаків. Але піднімати їх не стала, зараз не до цього.
  Білий жакет із костюма впав на землю. На це жінка теж не відреагувала. Вона різкими рухама обмацала кишені штанів. Ось воно. Візитка пані Маргарет.
  Діставши з задньої кишені вільних джинсів мобільник, Анжеліка набрала номер. Через тремор рук, не одразу вдалось влучити в необхідні цифри. Цього разу Ірен помітила хвилювання матері і теж почала нервувати.
  Гудок. Ніхто не відповідає. Ще один гудок. Гудок.
Телефон дзинькнув, сповіщаючи про низький рівень заряду.
  З кожною секундою нерви натягувались сильніше.
  Гудок. Здавалося, зараз нападе істерика чи щось суміжне.
- Доброго дня. - роздався жвавий голос. - Антикварна крамниця пані Маргарет рада вашому дзвінку. Чим можу допогти?
  Звучало так, ніби крамниця жива особа, котра може радіти. За інших обставин Анжеліка закотила б очі, але тепер навіть не придала уваги цьому вислову.
- Доброго дня... - знервовано. - Вас турбує Анжеліка. Анжеліка Ерман. Нещодавна я до вас навідувалась.
- Аааа, Анжеліко, рада вас вітати! - захопливо протарохкотіла Маргарет. - Як відсвяткували річницю пана Карла? Сподобався подарунок?
- Так, - важкий видих, - звичайно. Але я хотіла запитати у вас про дещо інше.
- Уважно слухаю. -  завзято мовила Маргарет.
- У пана Карла є одна страхітлива зброя, яку він гордо іменує "Стинач голів". Цю річ він часом не у вас придбав?
- "Стинач голів"? - перепитала Маргарет. - Мммм.. Ні, він не в мене придбав. Здається, їздив на аукціон до Британії, якщо нічого не плутаю з розповідей пана Карла. Це ота зброя, котрою відсікли голову Карла І, короля Англії, в результаті громадянської війни.
Анжеліка на мить подумала, що у її свекра якась манія на речі, пов'язані з власним іменем. Напевне тільки з цієї причини він придбав цю зброю. Скільки вона може нести в собі негативу?
- Пробачте за дивне питання, - невпевнено почала Анжеліка, - але вам ніколи не здавалось, що оці всі старі... старовинні речі якось впливають на вас чи оточуючих?
- Любонько, у вас щось трапилось? - занепокоїлась Маргарет.
-Ні, просто іноді дещо здається... Напевне, то лише уява.
- Знаєте, я взагалі людина забобонна. Не надто віруюча в плані релігії, але щодо старих повірь відношусь серйозно. - дуже чітко почала говорити співрозмовниця. - Звичайно, мені здається, що ці речі впливають на всіх і все. Іноді я готова заприсягтись, що вони ворушаться або щось шепочуть. Але на такі випадки є давні вірні способи, як от сіль через ліве плече чи постукати тричі по дереву, а також червона нитка на руці. А що саме вам здається?
- Здається... що... - не наважувалась вимовити Анжеліка. - Здається, що всі хочуть одне одному нашкодити, але вдають при цьому радість. Це жахає.
  Ірен налякано глянула на маму, котра нервово смикала низ своєї блузи. Гучність динаміків була максимальна, це дозволяло хоч і не чітко, але чути її співрозмовницю. Ірен помічала, що всі надто дружні та навязливі, але щоб хтось хотів комусь нашкодити - не припускала. Тепер їй стало лячно. Невже батько хотів нашкодити матусі, тому був такий розлючений?
- Усі - це хто? - уточнила Маргарет.
- Це геть усі. Члени родини і працівники. Щось на них впливає. І ця сокира мене дуже лякає, від неї ніби віє холодом в кабінеті свекра. І від багатьох речей в цьому будинку також. Все почалось із Дня народження пана Карла.
- Якщо вам лячно, то можу уточнити історію цієї зброї. І решти подарунків, котрі принесли гості. Може щось та й з'ясую. Енергетика в деякого антикваріату сильна, з власного досвіду кажу. Дайте мені трохи часу і я вам зателефоную.
- Добре, гарно вам дякую.
- Тримайтесь, Маргарет, все буде гаразд. Від старих речей ще ніхто не помирав. До побачення.
  Анжеліка закусила язика, аби не відповісти: "Скажіть це доглядачу басейна, котрий нерухомо лежить перед будинком". Та натомість промовила:
- До побачення, очікую дзвінка.
  І знову глибокий видих. Від розмови Анжеліці легше не стало. В цьому будинку зброя, котру можна назвати символом завершення громадянської війни, на котрій брат ішов проти брата, батько проти сина, сусід проти сусіда, а друг проти друга. Що несе в собі ця річ, скільки горя та ненависті, важко уявити. Вихід один - тікати.
- Час іти, доню. - мовила Анжеліка, кладучи телефон в задню  кишеню штанів.
Ірен не одразу відреагувала. Вона насуплено застигла поглядом на підлозі. А потім, ніби якесь сяйво на неї зійшло, підняла погляд на маму:
- Треба взяти ікону. Та жінка з крамниці сказала, що слідує повір'ям, бо не надто віруюча. А ми просто можемо взяти ікону за оберіг.
- Але твоя ікона розбилась, пам'ятаєш?
- Звичайно, але є ще одна в Єви.
- Ти молодчина. - зраділа Анжеліка, обійнявши доньку та поцілувавши в лобика. - У мене ще дещо є.
  В передній кишені штанів Анжеліка намацала ланцюжок з хрестиком. Треба було тікати разом з Петрою, та тоді її слова видавались божевіллям.
- Я це на тебе одягну.
  Ірен не заперечувала. Так їй було спокійніше. Раніше вона постійно носила золотого хрестика на шиї, подарунок бабусі і дідуся зі сторони матері на хрещення. Але нещодавно дівчинка вирішила, що вона занадто велика для тієї крихітної прикраси. Зараз вона змінила свою думку.
  Знову взявши маленьку руку доньки, Анжеліка зняла засув та безшумно відчинила двері. Вона виглянула першою. В коридорі порожньо і безпечно. Повільно вони рушили в кімату Єви.
  Ірен дуже охайно робила кроки в капцях, але одне "няв" таки роздалось. Мати з донькою спинились, прислухаючись до всього. Коротку мить хвилювання зняла тиша. Ніхто не йде до них, а отже - ніхто не почув. Головне покинути будинок непоміченими. Невідомо, хто потрапив під незрозумілий вплив і може скоїти лихо.
  Анжеліка хитнула головою на ноги, подаючи сигнал Ірен, щоб та зняла капці. Напевне, це треба було зробити одразу, але хвилювання якось затуманювало думка. Пухкенькі тваринки залишились стояти серед коридору, поряд з прочиненими дверима до Євиної кімнати.
  Можна припустити, що якби Ірен одразу зняла капці, все б завершилось добре. Або настав би щасливий кінець, якби Анжеліка одразу взяла доньку і тікала, не шукаючи ікони. Чи вони втекли б разом з Петрою. А може краще взагалі б не приходили сюди. Але все сходилось до того, що день добре не завершиться.