Антикваріат

10

  Кімната Єви була порожньою. На ліжку, де мав би лежати Андраш, - нікого. Анжеліка за нього розхвилювалась. Він під дією потужних знеболюючих та з раненою ногою нікуди б не пішов самостійно. Просто не зміг би підвестись з ліжка. Що з ним зробили і хто?
- Вона має бути тут, - майже пошепки сказала Ірен, підходячи до комода. - я бачила крізь відчинені двері після вечірки, як Єва сюди клала ікону.
  Дівчина взялась відчиняти шухляду за шухлядою. Тим часом в Анжеліки виникло дивне відчуття що за ними хтось стежить. Заплющивши очі, вона хитнула головою. Це все уява. Їй вже таке здавалось за трапезою, на сходах і от знову. Ніхто ні за ким не стежить, вона просто перехвилювалась. Принаймні, так себе заспокоювала жінка.
- Знайшла. - радісно мовила Ірен, розвиртаючись до матері. - Ой... - тихо додала вона.
  Холод пробіг по всій шкірі Анжеліки. Ірен налякано дивилась їй за спину, дуже широко розплющивши очі. Настільки повільно, наскільки це було можливо, жінка розвернулась, одночасно задкуючи до доньки.
  Андраш висунув нахилену голову з-за дверей, наче якесь цуценя, і з цікавістю дивився на гостей кімнати не кліпаючи. А ця посмішка. Анжеліка її впізнала: широка, навіжена, ляклива, що поєднується з зомбованим поглядом. Як давно він очікував? Після першого "няв" чи другого? Довго стояв, опершись в стіну, аби його сховали відчинені двері?
  Анжеліка затулила собою Ірен. Тремор рук повернувся з новою силою. Розгублена, вона не знала, що робити. Єдиний вихід затулив собою Андраш. Він рукою зачинив двері, відкривши себе таким чином. Посмішка не зникала ні на мить. Він стояв на травмованій нозі, ніби та не болить. Білі бинти, що обмотували кінцівку, залились червоним. Але це геть не хвилювало Андраша.
- Привіт, як справи? - тремтячим голосом мовила Анжеліка, хоча щось їй підказувало, що він не відповість.
  Андраш рушив до них, дивлячись порожнім поглядом, повним холоду та біснуватості. Анжеліка позадкувала знову, штовхаючи доньку, доки вони не вперлись в комод. Зараз усе закінчиться. Отак безглуздо, і вона нічого не може зробити. Не може врятувати власну доньку, свою беззахисну кровинку.
- Отче наш, що є на небесах! - пролунав тоненький голос за спиною Анжеліки. - Нехай святиться Ім'я Твоє. Хай...
В цю мить щось трапилось з Андрашем. Він спинився, голова різко сіпнулась праворуч, а далі, кліпнувши, ніби отямився.
- ...прийде Царство Твоє, нехай буде...
- Біжимо! - скерувала Анжеліка, потягнувши доньку за руку.
  Ірен припинила читати молитву і пішла слідом за матір'ю. Вони чкурнули попри Андраша, чиє обличчя знову почало розпливатись в лякливій посмішці. Анжеліка вихопила ключ із внутрішньої частини дверей, перед тим як відчинити їх. Далі за дві чи три секунди вискочила з донькою в коридор, зачинила двері та, ледь потрапивши в замкову щілину, прокрутила ключ.
  Саме в ту мить, як роздалось клацання замку, в двері з іншою сторони з несамовитою люттю вдарив Андраш. Було враження, ніби б'є не одна людина, а десять. Жінці стало дуже радісно, що всі двері тут із міцних дерев'яних масивів і можуть витримати подібну силу.
  Анжеліка забрала ключ із замкової шпарини, аби ніхто часом не відчинив Андраша. Як тільки вона з Ірен віддалились від дверей, спроби їх вибити припинились. Дівчинка одною рукою тримала ікону, а іншою міцно вчепилась в хрестик на грудях. Страх був надзвичайно великий, і тільки це дозволяло не розгубитись.
  Їм просто потрібно спуститись сходами і вибігти через центральні двері. А далі йти доріжкою до першого сусіднього будинку і викликати поліцію та швидку. Якщо раптом на цертральних дверях хтось буде - вийдуть через кухню запасним входом. Такий був план Анжеліки.
  Цей план зіткнувся з перешкодою на першій верхній сходинці. Ірен сховалась за спину матері, побачивши, що до них підіймається Єва. Вона всміхається, проте ще не так біснувато, як Андраш. Це просто ота посмішка, що останнім часом всіх полонила з нав'язливою дружелюбністю.
  - А я вас шукаю! Всі вже очікують, йдете дивитись кіно? - питала Єва.
  - Так. - дуже охайно відповіла Анжеліка, побоюючись, що межа між цією натягнутою посмішкою і тією навіженою дуже тонка, як і між станом нав'язливості та біснуватості. - Тебе Андраш кличе чомусь.
  Чим менше людей буде внизу, тим простіше втекти, припускала Анжеліка.
- Тоді провідаю його і приєднаюсь до вас. - все ще всміхаючись.
  Анжеліка хитнула головою і пройшла повз. З кожною сходинкою вона додавала швидкості. Було враження, що кожна картина ворушиться, дивлячись їм вслід.
  Перед центральними дверима стояла Марія. Поки стан навіженості її не полонив, вона просто з непритаманною радістю заговорила до матері з донькою.
- Ви на кіно поспішаєте?
- Так, - намагаючись контролювати емоції, відповіла Анжеліка. - Тільки сік візьмемо на кухні. - додала вона, плануючи план втечі через задні двері.
- О, я вже все принесла, там купа смаколиків.
- Я хочу томатний сік. - сказала кмітлива Ірен, знаючи, що його в будинку ніхто не п'є. - Візьму чашечку і ми прийдемо.
- Домовились, маленька. - додала усміхнена Марія.
  Ірен перша рушила до кухні. Анжеліка за нею. Напевне, Марія буде очікувати їхнього повернення. Часу обмаль. Покидаючи хол, Анжеліка озирнулась. Почалось. Погляд Марії почав марніти. Голова різко нахилилась праворуч, потім ліворуч, а далі - неприродньо повернулась в їхню сторону більш ніж на сто градусів.
- Біжи, доню.
Раніше Ірен не помічала, що будинок її дідуся такий велитенський. Кімната, де зазвичай накривали стіл, виявилась дуже довгою. І бігти було якось важко, ніби підлога невидимими клешнями щоразу хапає ногу. Від страху у вухах дзвеніло. А коли вона пробігала повз картину щасливої родини, то побачила, що там вже ніхто не посміхається, ніхто не щасливий.
- Мені здається, що треба сховатись. - пропонувала Анжеліка, забігаючи до кухні.
Жінка одразу кинулась до шафки під рукомийником, котра знаходилась в кухонному острівку серед кімнати. Там зазвичай не кладуть нічого через сифон і вистачить місця для дитини.
- Сиди тут і не вилазь, хто б тебе не кликав.
Ірен хитнула у відповідь. Вона залізла до шафки і міцно обійняла ікону обома руками. Анжеліка тихо зачинила шафку. Тепер треба і самій кудись подітися. Але вона надто габаритна. За дверима почулись кроки. Не знайшовши іншого виходу, довелось просто стати за холодильником.
  Двері відчинились. У віддзеркаленні вікна Анжеліка бачила ситует Марії. Кут не надто вдалий для огляду, але вона точно знала, що жінка все ще чимось одержима. Марія увійшла до кімнати і спинилась біля входу. Її голова повільно, ніби механічна, прокрутилась із сторони в сторону.
  В цей час Ірен намагалась тихо та глибоко дихати. Дзвін у вухах ослаб. Вона почула, як увійшла Марія. Серце почало скажено калатати. Воно гупало так, що дівчинці здавалось, ніби тітка ще з коридору почула і от-от викириє її хованку. Міцно сціпивши зуби, Ірен наважилась ледь помітно привідкрити дверцю шафки. Марія з іншої сторони, її не видно, проте дівчинка побачила матір. Та гедь не схована, просто стоїть, притиснувшись до холодильника. Якщо Марія пройдеться кухнею, одразу її знайде.
  Побачивши ворушіння, Анжеліка напряглась. Шафка під рукомийником привідкрилась. Вона не бачила крізь крихітну щелину доньку, але була певна, що та не неї дивиться. Суворо махнувши головою, подала сигнал, аби Ірен зачинила дверку. Та послухала.
  Коридором ще хтось йде. Якщо їх буде двоє, тікати буде ще важче. Анжеліка згадала всі молитви, котрі вчила в дитинстві, але довго не використовувала, і подумки їх зачитувала. Вона просила Всевишнього врятувати Ірен, і готова заплатити за це будь-яку ціну. Іронічно, але чому в цю мить згадались слова матері: "Допоможи собі сам, і Бог тобі допоможе". Що б це означало? Хіба якщо собі сам допомагаєш, потрібна ще чиясь поміч?
  Двері знову відчиняються. У вікні Анжеліка побачила силует чоловіка. Шансів ще менше. Вона чомусь надіялась, що увійде Єва, вона слабка і повільна. Одначе, якщо оцінити випадок Андраша, то фізичні сили неймовірним чином додаються.
- Ти чому не йдеш до нас? Батько вже нервує. - лунав спокійний голос Горана. - Де Єва? Ви хіба не пішли разом кликати Анжеліку та Ірен?
  Він говорив виважено. Анжеліці полегшало, з Гораном все гаразд. Наразі.
  Марія повернулась до нього верхньою частиною тулуба, вигинаю хребет. Щось хруснуло.
- З тобою все гаразд? - питав Горан.
  Марія з тією самою лякливою усмішкою випросталась, нарешті нормально ставши.
- Маріє? Ти щось пила?
  Анжеліка хотіла крикнути, щоб Горан тікав. Але не зробила цього. І не тому, що боялась наволікти на себе лють Марії. Вона з жахом усвідомила, що чим менше живих в будинку, тим легше вижити їй з донькою. У віддзеркаленні вона побачила, як Марія вхопила щось масивне з кухонної тумби, схоже на важку чавунну пательню, та вдарила Горана по голові. Глухий стукіт. Той одразу впав на підлогу.
  Кілька секунд тиші, а далі Марія несамовито волає. Десь поряд з нею лунко впала пательня. Анжеліка припустила, що біснуватість відступила.
- Горане, що... що з тобою?! - ревучи, кричала Марія. - Горане!
  А далі вона просто взялась завивати та рюмсати. Хороший шанс, щоб втекти, поки Марію відпустило. Анжеліка вже готова була вийти з хованки, як знову помітила силует у вікні. Цього разу жіночий. Це Єва. Ніби не так страшно. Але чомусь вона не говорила до матері, не намагалась її заспокоїти, не плакала над батьком.
- Єво, - пробубніла Марія, - щось з батьком трапилось. - і далі знову взялась рюмсати.
  Єва обійшла матір, ставши їй за спину. Анжеліка з жахом спостерігала, як племінниця мовчки нахиляється над Марією, вигнувшись дугою, та впивається руками їй в плечі.
- Що ти робиш? Болить! - рявкнула Марія.
  Далі лунали тільки крики, повні болю. Єва спершу підняла свою матір, а далі з люттю кинула її на підлогу поряд з батьком. Знову схилившись, наче безхребетна тварина, вхопила однією рукою за шию і почала гамселити в землю. Крики все втихали, а удари не припинялись. Бризги крові розлетілись по всій кухні.
  Ірен все сильніше і сильніше впивалась пальчиками в ікону. З кожним ударом вона все більше губилась у страху. Тіло здригалось від паніки. Їй почало здаватись, що в темній тумбі небезпечно. Розум подавав сигнали, що вона, залізаючи сюди, була порожньою, але це не допомагало. Границі реальності розмивались. І тут все стихло.
  Секунд сорок нічого не відбувалось. Для Ірен, зачиненій в темній тумбі, час ішов дещо інакше. Вона ніби десять хвилин в тиші просиділа. Відірвавши руку від ікони, дівчинка знову прочинила щілину, аби глянути на матір. Та бліда, як ніколи, стисла перед грудьми руки в долонях, ніби благає про щось.
  Анжеліці здалось, що поряд щось ворухнулось. Спершу вона тіпнулась, але потім помітила, що то знову дверця шафки. Жінка махнула головою доньці, аби та зачинилась. Єва все ще на кухні і поки її не відпустило, бо вона не плаче над тілами батьків. Треба зачекати.
  Дверця закрилась із ударом. Ірен просто її відпустила, не притримавши. Голова Єви різко повернулась.