Антикваріат

11

Нам дуже часто здається, що існування добігає кінця. Анжеліка хотіла померти у віці шести років, коли відійшла на той світ любима бабуся, настільки сильно сумувала. Їй не хотілось жити в п'ятнадцять років, бо хлопець, котрого кохала понад рік, обрав її кращу подругу. У вісімнадцять вона блага Господа забрати її замість батька, котрий потрапив в аварію і ледь вцілів.
От і зараз складалось враження, що життя скоро скінчиться. Але в цьому випадку Анжеліка не могла здатись без бою, бо тепер від неї залежить доля Ірен. Навіть якщо вона помре, то її донька повинна врятуватись. Мати перехрестилась та вийшла з хованки.
  Без вагань Єва покрокувала до Анжеліки. На тумбі стояв набір кухонних ножів для розділки м'яса. Ніби злий жарт, але навіть не дивлячись, вона вхопила найбільшого.
  - Отче наш, що є на небесах! - голосно промовляла Анжеліка, намагаючись вплинути на озброєну нападницю так само, як раніше Ірен на Андраша. - Нехай святиться Ім'я Твоє.
  Цього разу не подіяло. На секунду обличчя Єви скривилось і вона хитнула головою, але скаженість одразу повернулася. Вона навіть не спинилась. Анжеліці довелось тікати довкола кухонного острівка. Перший круг їй дався легко, хоч тіло і сковував страх. На другому вона вирішила виманити Єву з кухні кудись в будинок, аби Ірен змогла втекти. Але її небога мала інші погляди.
  Рука Єви впилась нігтями в стільницю на кухонному острівку, залишивши сліди. Одним рухом, чимось спорідненим з жабою, вона вистрибнула на меблі. Ще один стрибок, ніби це тіло професійного атлета, і небога поряд з тіткою. Анжеліка просто не встигла зреагувати. Блискнув ніж і її права рука в передпліччі занила від різкого болю. Кров заструменіла одразу.
  Єва замахнулась знову. Цього разу Анжеліка відступилась. Вона все ще може виманити за собою нападницю із кухні, просто іншим боком, трішки довшим. Рухатись доводилось дуже швидко, Єва робила різкі розмашисті рухи гарячковито. Крок назад, стрибок, ще крок... Пів шляху здолано. Крок...
Анжеліка, відходячи, зачепилась ногою. Вона спробувала втримати рівновагу, перетупцювавши, але інша нога теж на щось стала. Вся кухня перевернулась. Анжеліка сильно вдарилась потилицею в колись ніжно-бежеву плитку на підлозі, котра зараз виблискувла червоним. В очах на мить замиготіло. Але втратити свідомість або можливість ясно мислити для Анжеліки було неприпустимою розкішшю. З важким зусиллям вона змусила себе розплющити очі і оглянутись. Праворуч лежало тіло Горана, чия голова повернута в іншу сторону. Ліворуч нерухома Марія. В її розплющених очах застиг страх та біль. Якби очі вміли видавати звуки, вони б все ще несамовито волали, як і ця жінка перед смертю. А поряд з тілом Марії - важка пательня.
  Анжеліка простягнула руку до сковороди. Щойно її пальці зімкнулись на руків'ї, тіло пронизав нестерпний біль в районі шлунку. Єва нависла над своєю жертвою, згорбившись, наче кіт перед агресією. Не розгубившись, Анжеліка вдарила зі всієї сили пательнею по голові Єву. Та люто рикнула і витягнула ножа із людської плоті, а потім отримала ще одного потужного удару, від якого аж похитнулась, опершись в тумбу. З великим зусиллям Анжеліка підвелась на одну ногу, зайнявши позу випаду, і нанесла ще два сильних удара. Тренування в університетські часи з великого тенісу не минули дарма. Тіло Єви обм'якло і сповзло на підлогу по тумбі. Ніж випав з руки. На лобі виступила кров.
  Анжеліка дуже вагалась чи залишати небогу серед живих, чи ні. Кожна жива особа в цьому будинку несе велику загрозу. Вона поклала на землю пательню і підняла ножа. В її голові все звучало приблизно так: чим менше живих, тим менше біснуватих. Анжеліка усвідомила це кількома хвилинами раніше, коли дала Горану померти. І зараз їй потрібно було зробити такий самий вибір. Тільки тут було важче. Горана вона вбила не власноруч, хоча і відчувала себе винною. А Єві треба нанести удар своїми руками.
  Міцно зціпивши зуби, Анжеліка піднесла ножа до її шиї. Повільно придавила збоку, біля сонної артерії. Навіть проступила краплина крові. Але далі опустила ножа. Вона не може, вона не вбивця.
  Із кухонного острівка почулось тихе рюмсання. Прийшовши до себе після сутички, Анжеліка згадала про дочку. Вона одразу підвелась, щоб забрати Ірен з темної тумби та вивести з маєтку. І тут жахливий біль в районі живота змусив її присісти і скрутитись. Відчуття були такі, ніби їй вирвали якийсь орган. Темна кров почала сильно сочитись. Анжеліка зняла пасок з джинсів та міцно перетягнула вище, в районі травми, аби сповільнити кровотечу та приглушити біль.
  Ірен намагалась стримати плач, але більше не могла. Вона чула страшний рик, а потім удари. І тишу. Дівчинка була переконана, що її мати померла. Сльози почали котитись, рюмсання сильнішало. Їй хотілося, аби і її знайшли і весь цей страх спинився. Поряд почулись кроки, але Ірен вже було байдуже. Дверця відчинилась.
- Доню, все добре, мама поряд. - пролунав такий рідний голос.
  Ірен підвела очі. Її матір виглядала жахливо, волосся потрепане і місцями забарвлене червоним, рука закривавлена, як і блуза, обличчя спітніле, але ще ніколи дівчинка їй так не раділа. Вона вистрибнула з тумби та вільною рукою обійняла маму, що присіла.
- Нам час тікати звідси, - теж обіймаючи. - але спершу пообіцяй, що як зі мною щось трапиться, ти все одно будеш рятувати себе, поки стане сил. Будеш боротися за себе навіть з найріднішими.
- Обіцяю. - тихо відповіла Ірен, тулячи голову в мамині плечі. - Але з тобою нічого не трапиться, правда?
- Будемо сподіватись.
  Десь нагорі, безпосередньо над ними, розбилось скло. Ірен дуже злякалась та ще міцніше обійняла маму. На кілька секунд остання притисла до себе доньку, заспокоюючи. Там кімната Андраша. Треба якось перевірити, що діється. Анжеліка відпустила доньку та підвелась на ноги, затискаючи рукою рану поверх паска. Через вікно виднівся на газоні комод в оточенні уламків скла. Вже за секунду поряд приземлився Андраш. Він вистрибнув з другого поверху і навіть не зігнув травмовану ногу в коліні, торкаючись землі.
  Чи знає він, що Анжеліка та Ірен тут? Ну звичайно ж, так само як прийшла біснувата Єва, знаючи, що на кухні хтось є, бо до того тут була біснувата Марія.
  Неподалік хтось гукнув Андраша. До нього підійшов водій. Чоловік емоційно щось пояснював, показуючи в сторону припаркованої перед входом до будинку автівки. Там лежав мертвий доглядач басейну. Напевне, саме цю інформацію він намагався розповісти. Та Андраш слухати не став. Він схилився в бік, взяв великий шматок скла та розрізав шию оповідача. Бризки крові кинулись у різні боки, забарвивши обличчя нападника. Андраш кинув шматок на землю та розвернувся в інший бік, до чорного входу на кухню. На його обличчі знову та сама страхітлива посмішка. Водій намагався затулити руками поріз на шиї, але за кілька секунд впав на землю.
- Тікаємо до будинку, за дверима Андраш. - скерувала мати доньку.
  Взявшись за руки, вони почали тікати. Як добре, що всі мертві та непритомні по інший бік кухонного острівка і дівчинка їх не побачить. Та перед виходом Ірен спинилась і вивільнила свою ручку з маминою. Вона взяла із кухнонної тумби біля дверей сіль.
- Що тобі казала та жінка із крамниці про сіль? Я не розчула. - питала Ірен.
- Жбурнути через ліве плече. - дивуючись кмітливості доньки, відповіла Анжеліка.
  Ірен занесла сільницю за ліве плече і розсипала сіль на землю.
- Маю надію, що спрацює.
  Дівчинка повернула сільницю на місце і дала руку матері. Біля інших дверей із кухні, себто чорного виходу з будинку, вже хтось йшов. Анжеліка побігла з Ірен, як тільки могла, зважаючи на її стан. Але за кілька метрів її самопочуття погіршало. Минаючи велику кімнату із столом, знов виникло відчуття, ніби хтось дивиться. Цього разу ще сильніше. Анжеліка ніби відчувала чиюсь присутність. Та їй здалось, що вже почалось марення від втрати крові.
- Вони більше не всміхаються. - промовила Ірен.
- Хто? - не зрозуміла Анжеліка.
- Щаслива родина на картині більше не виглядає щасливою.
  Анжеліка спинилась. Вони якраз минали картину. І справді, ніхто більше не посміхався. Ба більше, обличчя в декого виражало лють чи ненависть. А всі їхні погляди ніби дивились на неї. Жінці стало зле. Анжеліка з острахом зрозуміла, що це все її вина. Всі смерті та ушкодження через неї. Саме вона обрала цю картину. І "стинач голів" тут ні до чого, як і інші речі. Весь антикваріат пана Карла довго знаходився в будинку та завжди викликав дивні відчуття, коли був поряд, але такого впливу, як з появою картини, - ніколи.
- Лишенько... - прошепотіла Анжеліка.
- Анжеліко! - гукав Златослав.
  Налякана Ірен міцно стисла руку матері. Вона вже нікому не довіряла.
- Все гаразд, доню. Якщо твій батько розмовляє і не посміхається маніакально, то з ним все нормально.
- Анжеліко! - знову кликав Злат, заходячи до кімнати. - Що з тобою?
  Вираз його обличчя був злющий. Він підійшов до дружини з донькою і огледів їх з ніг до голови, спинившись на рані Анжеліка та волоссі, котре змочилось в крові Марії.
- Благаю, Злате, допоможи. Треба тікати, рятувати Ірен. - промовила жінка.
  В голові починало паморочитись. Вона не знала скільки протягне, навіть не була переконана, що дійде до вхідних дверей.
- Про що ти? - ще зліше. - Ти ж знаєш, що батько очікує. А всі кудись розбіглись.
- Татусю, будь ласка, - ніжно защебетала Ірен. - треба йти. Там Андраш, він хоче завдати нам болю. Це я прошу, твоє пташеня.
  Златослав глянув на доньку мовчки. Спершу ніяк не зреагував на її слова. А потім ніби розтанув. Вираз обличчя пом'як. Він ще раз глянув на дружину і злякався.
- Анжеліко, з тобою все гаразд? Що трапилось? - охайно торкаючись руки та оглядаючи травми.
- Андраш збожеволів. - із зусиллям відповіла Анжеліка, почавши крокувати далі. - Бери доньку і тікай, чуєш? Виходьте з будинку і біжіть. Опасайтесь інших.
- Біжіть? А ти? - занепокоєно питав Злат, йдучи поряд.
- Я не можу, сил нема.
  Дійшовши до просторого холу, Анжеліка оперлась спиною в стіну. Вона біше не могла йти. Повіки її не слухали, закриваючи очі, ніби краще знали, що потрібно робити. Жінка сповзла по стіні, відпустивши руку доньки. Тепер вона обома руками затискала рану на животі.
  Занепокоєні Златослав та Ірен присіли поряд.
- Мамо? Мамо, не засинай!
  Але Анжеліка заплющила очі і не реагувала. Руки відпустили рану. Злат спробував її окликнути й потрусити, та відповіді не отримав. Розгублено, він глянув на доньку, котра знала більше нього, ніби питаючи, що трапилось та що відбувається.
- Тату, - ледь стримуючи сльози, заговорила Ірен. - всі стають злими в цьому будинку. Вони посміхаються, ніби нечистий, котрий щось замислив, і не реагують на слова. Я бачила, як таке відбулось з Андрашем. Він хотів нам нашкодити.
- А де зараз Андраш?
- Там. - показуючи пальчиком в бік кухні.
- Тоді ходімо по дідуся, я не можу його тут покинути, він мій батько, та і мобільний там залишився, викличемо швидку матері і покинемо будинок. Добре?
  Ірен хитнула, хоч і не хотіла іти за дідусем. Вони поряд з вхідними дверима і було б розумніше вийти крізь них та тікати. Тим паче, дідусь може теж перетворитись на такого, як Андраш. Та і батько може, він теж дивно поводився, як і всі, окрім мами. З очей Ірен полились сльози. Вона бачила, що мама дихає, але дуже хвилювалась. І це єдина причина, з якої вона погодилась іти з батьком - аби викликати швидку.
  Златослав взяв Ірен за руку та рушив спершу холом, а потім коридором. Центральні вхідні двері до будинку, повз які вони щойно проходили, відчинились. Донька спинилась, а потім потягнула батька до найближчих дверей в коридорі. До дідуся ще далеко, він аж в іншому кінці маєтку, в домашній кінозоні. Треба ховатись, неподалік чутно чиюсь ходу.
- Це, напевне, Андраш. Його відлякала сіль від виходу з кухні. - шепотіла дівчинка.
  Златослав та Ірен тихо увійшли до кімнати та зачинили за собою двері.