Антикваріат

3

   Територія помістя розкинулась на гектари чотири чи п'ять. Будинок розташувався на самісінькому початку, з широким під'їздом та безліччю декоративних дерев. Одразу позаду нього знаходилась зона відпочинку з басейном, шезлонгами, місцем для барбекю і проведення посиденьок в теплу погоду. А далі нескінченний сад.
  Ірен йшла попереду батьків, постійно розпитуючи, що ж це за дерево, які плоди дає отой кущ, та чи можна зірвати цю квіточку. Златослав ніжно обійняв дружину за талію і вони разом слідували за донькою. Їм таки випала нагода пройтись садом до приїзду гостей.
  Вся територія, навіть попри те, що сам пан Карл сюди нечасто приходив, була дуже доглянутою. Охайно викладені бруківкою доріжки з обидвох боків прикрашені насадженими квітами та садовими світильниками на сонячних батареях, кожне деревце правильно підстрижене, а його стовбур оброблений від шкідників. Поки мати була жива, Златослав дуже любив з нею тут гуляти. Вони збирали свіжі фрукти, наїдались ними аж до повного пуза, а потім йшли на кухню варити компот або випікати пиріг. Мати давала на цей час перерву кухарям, аби зробити все самотужки.
  - Ці яблука солодкі? - питала Ірен у батька, намагаючись дістати яскраво-червоний плід.
  Златослав підійшов до доньки, аби припідняти. Дівчинка швидко зірвала бажане яблуко.
  - Надвичайно солодкі. Мої улюблені. - всміхаючись.
  - Можна я його з'їм?
  - Звичайно, пташеня, тільки спершу помиємо. - відповів батько, поклавши доньку на ніжки. - Там, попереду, є кран із джерельною водою. Ходімо.
  Ірен знову помчала попереду батьків. А Анжеліка обійняла чуйного чоловіка і поцілувала в губи. Кожного разу, коли він проявляв турботу до доньки, вона любила його ще більше. Златослав у відповідь взяв дружину за тендітну руку,  поцілував її та повів слідом за Ірен.
  За кілька хвилин їм вдалось дійти до джерела води. Ірен дуже відповідально помила яблуко своїми маленьки ручками і одразу відкусила великого шматка.
  - Мммм... Воно і справді дуже солодке! - захопливо промовила дівчинка, намагаючись всміхнутись з повним ротом. Вийшов такий собі хом'ячок.
  - Я ж казав. - відповів Златослав, тикнувши пальцем по носу доньку.
  Погляд Ірен на чомусь спинився. Вона дуже швидко прожувала шматок яблука, проковтнула і витягнула вказівного пальчика:
  - А отам що?
  Пальчик показував на невелику споруду. Хоч довкола неї було охайно, але вона сама потребувала реставрації. Колись розкішні вікна з вітражами потьмяніли, вкрившись пилом, а широченні дерев'яні двері із витонченим різьбленням знизу почорніли. Напевне, скоро їх доведеться міняти.
  - Це капличка. Сім'я попередніх власників збудувала її, аби проводити там церемонії вінчання та хрестин в межах своєї родини. - відповів Златослав. - Проте ми нею не користувались ніколи. Дудісь взагалі хоче знести її.
  - Зажди, татусю... Попередні власники? А хіба дідусь не живе тут... вже цілу вічність?
  Златослав звеселився від слів доньки.
  - Хе-хе. Ні. До нього тут жили інші люди, які це все і побудували.
  - Але ж дідусь такий старий,- не розуміючи, про що говорить батько, сперечалась Ірен. - Тоді коли оті люди збудували це все? Вони бачили мамонтів?
  - Ні. - усміхнено.
  - А дідусь бачив?
  - Не думаю. - ледь стримуючи сміх. - Але знаєш, ми можемо повернутись до будинку і ти все в нього сама запитаєш. Домовились?
  - Добре, татусю.