Антикваріат

5

Близько дев'ятої вечора гості розійшлись. Пан Карл завжди о десятій направлявся до своєї спальні, незалежно від того, будній день чи свято. Напевне, навіть якби метеорити падали з неба, він все одно не вилізе з ліжка.
Прислуга носила подарунки, куди велів господар. Вся родина зібралась в холі і розглядала дари. Побачивши ту саму вазу з магазину Маргарет, пан Карл приказав викотити її на двір. Ще й наголосив: «саме викотити». Отак та ваза й покотилась в сторону дверей з допомогою старенької покоївки Петри, а з неї шось випало. Та ніхто не завважив.
Решта подарунків прийшла імениннику до душі. Багато речей теж були придбані у пані Маргарет. Дзеркало з родини Габсбургів та страхіливу маску жерця Вуду він розпорядився віднести до свого кабінету. Пан Карл навіть проявив якусь незвичну для себе щедрість: срібний підсвічник привезений із Ватикану, котрий стояв у Папи в резиденції, віддав старшому сину, а молодшому - копію стодоларової купюри із золота. Анжеліка була рада, що її чоловіку дісталась нова річ. Навіть невісткам вручив по подарунку. Марія відразу вчепилась у набір посуду з порцеляни якогось видатного роду. У Карла такого «вживаного» добра багацько. Анжеліка охоче прийняла колекційну пляшку вина, яку точно ніхто не пив до неї. Онукам випало по іконі, оздобленій сріблом. Люди, які принесли підсвічник та ікони, певне не знали, що ця родина до віруючих не належить.
Ірена міцно обійняла ікону Богоматері і з сяючою усмішкою подякувала дідусеві. Той скуйовдив їй волосся і сказав, що вона надзвичайно гарна. Онука ще ширше всміхнулась.
Пан Карл побажав кожному доброї ночі і рушив до сходів. Горан з сім'єю попрямували ще до кухні пропустити по бокальчику шампанського. А Ірен вже був час спати, тому Анжеліка та Златослав попросили її піднятись до дитячої кімнати.
  - Секунду, тут щось лежить. - промовила донька, підстрибнувши до якогось папірця.
Міцно тримаючи ікону однією рукою, Ірена підняла щось з підлоги і віддала матері. Це візитка пані Маргарет, точніше її магазину. Анжеліка засунула візитку в кишеню і, взявши донечку за руку, рушила сходами.
Вздовж сходів висіли старі портрети мертвих імператорів та царів. Досить моторошне видовище. Здається, ніби очі в них рухаються і стежать за тобою. Спиною Анжеліки прокотилась хвиля мурашок. Вона усвідомлювала, що це все її уява, але менш лякливо не ставало.
Те відчуття минуло, щойно відчинились двері у дитячу кімнату. Це чи не єдине затишне та нове місце. Свекруха не дозволила своєму чоловіку запхнути і сюди щось старе. Вона особисто придбала розкішну білу спальню з балдахіном над ліжком. Звісно, все було під стиль бароко. Але Анжеліці та Ірені подобалось. Навіть шпалери були ніби з тієї епохи.
Ірена розмістила ікону на комоді неподалік ліжка. Далі застрибнула за ширму, переодягнулась в піжаму та після коротенької молитви лягла спати.
  - Ти знаєш, наскільки я тебе люблю? - запитала Анжеліка?
  - Сильно-сильно? - сонливо щебетала Ірена.
  - Ні.
  - Як ні? - розчаровано запитала донька.
  - А от так. - із вдаваним холодом відповіла Анжеліка. - Бо я люблю тебе сильно-сильно-сильно!
Після цих слів вона міцно обійняла Ірен. Та відповіла такими міцними обіймами, на які тільки здатні її тоненькі ручки.
  - А я тебе тоді ще на одне сильно більше. - знову щебетала Ірена.
Гучний ляскіт роздався десь поряд. Анжеліка притисла до себе Ірен, боронячи сама не знала від чого. Просто першим бажанням було закрити її своїм тілом. Донька тільки зойкнула з переляку і занурилась головою в мамине волосся.
За кілька секунд, коли обидві зрозуміли, що більше нічого не відбувається, вони оглянулись. Погляд Анжеліки застиг на землі. Упала ікона, розколовшись. Поганий знак.