Антикваріат

6

Ірена топала сходами в своїй піжамі кігурумі у вигляді зайчика. З каптура звисали два довгих вуха, а нижче стирчав хвостик-помпон. На ногах пухкі білі капці. Вигляд доволі милий.
Всі дорослі вже сіли за стіл до сніданку, але Ірен спершу мусила нагодувати свою улюблену ляльку. Дівчинка відповідальна, тому не могла залишити її голодною. Увійшовши до столової кімнати, вона відчула на собі купу поглядів. Хоч всі вони були від членів родини, але до такої уваги Ірена не звикла.
- Доню, твоя сестра просить, аби ти сіла біля неї. - промовив Златослав.
Ірена не хотіла сідати біля сестри. Вона навіть не вважала Єву сестрою, хоч вони і двоюрідні. А її насуплений чоловік Андраш їй взагалі не подобався. Та сьогодні він всміхався.
  Дівчинка глянула на маму. Анжеліка схвально кивнула, хоч спершу її теж здивувало бажання Єви, аби Ірена сиділа поряд. Вона навіть з Днем народженням сестричку вітала тільки в соціальних мережах, і то дописувала їй на сторінці щирі слова, які дуже довго підбирала: «Вітаю з Днем народження!»
  Ірена підійшла до столу. Він був прямокутним та десятимісним. Раніше, за життя бабусі, за ним на свята та на вихідних сиділо дев'ять осіб, зараз накрито на вісьмох. Горнятко кави, горнятко молока та чайник чаю пускали ароматні пари. Таця із свіжими тостами стояла в центрі, а поряд кілька тарілочок добавок до тостів на всякий смак та нарізані фрукти. Щойно Ірена сіла, дідусь одразу почав її розпитувати про все на світі:
  - Як успіхи з підготовкою до школи?
  - Добре. - стримано відповіла онука. До цього вони не розмовляли одне з одним жодного разу.
  - Подобається навчання, якісь предмети?
  - Так.
  Пан Карл очікував на повну відповідь. Він кілька секунд помовчав, а далі зрозумів, що треба задавати конкретніші питання.
  - Які саме? Математика? Малювання? Читання?
  - Математика. - знов стримано.
  - І як успіхи, виходить додавання?
  - Звичайно, дідусю Карле. Дякую, що Ви поцікавились. - відповіла Ірена, бажаючи припини розмову.
  - Ой, ну що ж ти, - якось стурбовано промовив чоловік. - називай мене просто дідусем! І не потрібно цього офіційного звертання на «Ви».
  У Анжеліки ледь очі не вистрибнули з подиву. Він вимагав формальності від її доньки, як і від усіх інших, а тільки та навчилась, - уже хоче бути дідусем.
  - Не хочеш на наступних вихідних відправитись в аква-луна-парк?
  Ірена невпевнено глянула на матір. Та хоч і знизала плечима, але потім махнула «так».
  - Можна. - знову коротко відповіла онука.
  - А я теж іду? - поцікавилась у Ірени Єва.
  - І тобі можна. - неохоче сказала мала, думаючи, як закінчити цю розмову, поки тітка з дядьком теж не нав'язались. - Смачного всім!
  Ірена швиденько вхопила тост, намастивши його маслом. Далі в темпі відкусила так, аби наповнити максимально рота і більше не мати змоги говорити. Анжеліка застигла. За правилами цього будинку, першим до трапези приступає найстарший. Але пан Карл спокійно відреагував:
  - І тобі смачного! Їж багато, бо ти ще ростеш.
  Далі старий взяв тост, намастив варенням та налив собі чашку кави з молоком. Тільки після нього всі інші приступили до їжі.
  Атмосфера спершу була дивна. Але згодом і Анжеліка, і Златослав відчули себе комфортно. Розмови лились, наче в справжньої родини. І жарти, і компліменти, і цікаві історії, жодних уколів чи насмішок. Що б не відбувалось в цьому будинку, але воно пішло всім на користь.
  Першим з-за столу встав Андраш. Прислуга якраз піднесла другу частину сніданку: смажені омлети з овочами, сосиски на пару та салат овочевий. Чоловік вибачився, і обіцяв повернутись за хвилину. Було зрозуміло, що він прямує до вбиральні з обраного напрямку. Минула якась мить і за дверима рознісся крик. Всі схопились. Першою за Андрашом побігла Єва, далі - її батьки. Інші швидко попрямували слідом.
  Щойно налякана Ірена увійшла в коридор, тулячись до матері, та одразу закрила їй очі. Дівчинка чула чоловічий стогін та якісь нарікання від так званої сестри. Їй дуже хотілось все бачити, але зсунути мамину руку з обличчя сил не стало. Пан Карл щось швидко викрикував прислузі.
  - Викликай швидку, Анжеліко! - благала Марія.
Далі Ірену розвернули в протилежний бік. Анжеліка нарешті зняла руку з очей. Дівчинка хотіла озирнутись, аби бодай щось зрозуміти, але матір затулила собою все позаду, одночасно клацаючи щось на телефоні.
Двері до коридору зачинились. Анжеліка знервовано викликала швидку, міцно тримаючи Ірену за руку, щоб та не повернулась на місце інциденту. Дівчинка глянула на ноги. Її білі пухкі капці забарвились червоним. Його не багато, але улюблені капці зіпсовано. Ірена посупилась.
Надавши всю інформацію, Анжеліка відклала телефон і обійняла доньку.
- Все буде добре з Андрашом, не хвилюйся.
- У нього тече кров? Він помре?
- Ні, доню, він в жодному разі не помре. Просто поцарапав ногу.
Якщо можна так сказати. Горезвісний «Стинач голів», який так сильно подобався пану Карлу, перевісили в коридор. Хто зна, як його кріпили на ту стіну. Сьогодні він зірвався саме в ту мить, коли Андраш проходив повз. Йому відітнуло пальці на правій нозі. Тепер зброю можна назвати «Стинач пальців».
- Тоді добре. - трішки з полегшенням відповіда Ірена, вивільняючись з обіймів. - А мої капці? Їх зіпсовано?
- Думаю, час купити тобі нові капці. Ще пухкіші.
  Дівчинка схвально захитала головою. Вона любила пухкі капці. Її ніжкам було комфортно в них.
  Анжеліка попрохала Ірену піти до своєї кімнати і ще трішки накормити ляльку, бо та неодмінно хоче добавки. Донька слухняно пішла в сторону сходів.
  - Ну і день... - видихнула Анжеліка.
  Вона розвернулась до коридору, аби прийти на підмогу. Та щось її збентежило. Жінка оглянулась. Ніби все на місцях, нікого нема. Ще раз все довкола обвела поглядом. Відчуття таке, ніби хтось стежить за нею, за ними всіма. Відчуття небезпеки.