Скоро Мертва [2]

хренотень

Тонкие ветви красивых цветов
Они окружают,словно надзор
Такие славные, славные, славные
На меня совсем не похожие
Блестят, развеваются,
А дети все маются.
Слишком много слов
Слишком много букв в слове одном
Очень мало чувств
Очень мало правды в сердце твоём.
Верить, надеяться
Словно убиваться
Раньше времени умирать
Не хочу, не хочу, не хочу.
Все дни страдать
Не хочу,не хочу,не хочу.
Зачем же ты пришла?
Тоска вечная, тоска бесконечная.
Зачем же ты спросила?
Я жить не хотела в круге порочном,
Знать стоит точно.
Тонкие рученки,
сжимают юбченку
И кружаться, и кружаться, и кружаться.
Зачем же мне страсть?
Зачем же пропасть?
Почему же меня занятуло.
Продолжало тянуть и не отпускало.
Каждую ночь плакать хотелось все больше,
Стоны за стенкой, совсем не твои, поверить я не могла.
И все же, и все же, и все же, и все же была намного
толще.
Мерки брала,
По утрам бегала я.
Но идеальною все ж не была,
Так сказала она.
О,мамочка, зачем же ты, зачем же ты сказала?
Что я красива и прекрасна, если это не правда.
А я ведь поверила в твои слова,
С уверенностью в мир пошла.
Вот только тот мир
все бил и бил, и бил.
Однажды.
Взглянув на страницу.
Дважды,
Я засмеюсь.
Трижды,
Отправлю лохмотья в мусорный бак.
Четырежды,
Ведь это - вещи твои.
О, мамочка, зачем же ты сказала мне?
Зачем же убедила, что я неплоха?
Теперь же стоя на самом дне, я улыбаюсь пустоте.
Как же ты могла? Как же я могла?
Никогда
Красивою я не была.
И мальчики млели лишь потому,что подругу милую имела.
Скажи, мамочка, в чем я виновата?

Сумна історія нашого життя.
Нерозказана. Чому ж?
Бо н і х т о не хоче бачити.
Біжимо. Куди ж? Хто знає.
Я чую десь серед товпи своє ім'я,але замість його джерела, бачу твоє похилине лице.
С посмішкой впевнено(вперше за довгий час) йду до того.
"- А ти бачила новенького? О, а її одяг знову брудний."
Розмови, розмови, розмови.
І знову я гублю тебе серед десятків коридорів.
Вибач.
Посміхаюсь. Таким же колючим тоном відповідаю однокласнику на його слова.
Все як завжди.
Та як тільки поріг залишається позаду - хочется тікати. Будь-куди, лише б подалі.
Я закриваю очі і глибоко дихаю. Всього декілька годин залишилось. Нічого страшного.
Краєм ока бачу твою зачіску серед всіх інших. Сумніваюсь чи варто підійти, і ось ти вже розмовляєшь с симпатичним хлопцем.
Нервново посміхаюсь, відвертаюсь. "Ще трохи," - говорю я собі. Ледве дихаю.
Відпустіть додому. Як би ж то. Заберіть. Нехай станеться що завгодно, але я піду звідси. За поворотом декілька старшекласників курять, а зовсім близько, в кутку, хтось списує домашку, декілька дівчат домовляются погуляти.
Ти серед них. Я хочу замінити їх. Бути для тебе єдиною. Знову посміхаюся, самотньо дивлячись в стіну напроти.
Дозволь мені всміхнутися тобі. Зловити твій погляд на собі і закрити одне око в одноіменному жесті.
Дозволь мені бути поряд.
"- Вибачай, мені не подобаются такі,як ти," - саме цих слів з твоїх вуст я боюсь більше всього. І знаю,що вони прозвучать підійди я хоть трохи ближче. Тому й стою подалі.
Не розумію де гірше. Зовсім не розумію. Дивитися кожну перерву тільки на тебе чи знову і знову казати собі всю правду. Бо мені більше не за для чого жити.
Хоч раз, ти посміхнешся мені? Я згодна, навіть,якщо це буде останнє,що я побачу. Ти смієшься біля подруг і ви розмовляєте про дурниці. Але виловити хоч одну ноту твого голосу - вже дар для мене.
Надіюсь, я забуду тебе. Більше ніколи не побачу, забуду, як поганий сон. Але я ніколи не забувала їх. Бувай. Ти будеш жити в них навіть не знаючи цього. Просто, дозволь, мені почути,як ти промовляєш мое ім'я. І нехай це буде останнім.

/я без понятия каким образом это все пришло мне в голову аааа