НОРТКЕРР

Глава 6

1

Боже, ну як в цьому здоровенному будинку знайти чорний хід і парасольку? Хотілося вислизнути непоміченою, а надворі лило як з відра. Тривога всередині неприємно млоїла. Невже це моя совість так болісно реагує на маленьку брехню?

Звичайно, можна піти на кухню: там точно є люди, хтось би позичив мені парасольку. Але вони можуть швидко доповісти про все Анабель або Лісбет, тоді прощавай моя прогулянка і шанс поговорити з Тео.

Переминаючись з ноги на ногу, я нерішуче стою біля парадного виходу. Через бічні вікна видно, як лютує погода на вулиці.

І як, скажіть на милість, тут наважитися вийти?

А куди йти? Де він може бути? Десь на вулиці...

Може... Точно, він може бути в тому приміщенні, де ми з Адамом його знайшли минулого разу. Вони всі там часто крутяться, я це помічала з вікон, що виходять в той бік.

А ні, то перечекаю дощ, а там видно буде.

А раптом там хтось ще буде?.. Ну й нехай, буде то буде.

Вдихнувши, я вийшла. Це лишень крихітний дощик. І якщо бігти, може й не змокну. Але вже через кілька кроків я зрозуміла – дощик зовсім не крихітний, і вимочив мене в одну мить. Я все бігла, а потім раптово зупинилася. За завісою дощу неможливо нормально розгледіти дорогу.

Все, – наказала я собі. Зупинись! Ти все одно мокра до нитки.

Синя блуза з тонкої тканини швидко увібрала воду, прилипнувши до тіла. Джинси теж, та й в капцях хлюпає, як у ставку. Волосся впало мокрими пасмами на лоба.

Ну що ж, повертатися сенсу немає, все одно змокла. Одне добре: дощ не дуже холодний. Оглядівшись, я зрозуміла, що мчала не в ту сторону. І тепер вже набагато повільніше пішла в потрібному напрямку.

Через кілька хвилин я була біля мети. Двері виявилися щільно прикриті, ніяких звуків звідти не долинало.

Натиснув на ручку – відкрито. Супер!

Невеликий коридор, обшитий світлими панелями, відокремлював наступне приміщення. Напіввідчинені двері, вабили заглянути. Просунувши голову, я все ж покликала кого-небудь, перш ніж вломитися непроханим гостем. Хто знає, що там?

– Тут є хто-небудь? Ау!

Я зачекала. Відповіді не було. Ну що ж, ввійду. Один крок, і я опинилася у великому залі, заставленому звичним і не дуже спортивним устаткуванням. Вікна, майже під стелею, захищалися решіткою. На стінах кріпилися численні виступи і мотузки для скелелазіння – висота приміщення дозволяла. В одному кутку ринг для боксу, в іншому кілька силових тренажерів.