НОРТКЕРР

Глава 16

1

Бухарест зустрів нас проливним дощем. І хоча в салоні прокатного Jaguar було комфортно в будь-яку погоду, необхідність з нього виходити змушувала заздалегідь відчувати незадоволення. Звичайно, це стосувалося тільки мене: не знаю, якого розміру має бути катаклізм, щоб змусити Тео висловити невдоволення з такого приводу. Небо, здається, затягнуло над усією країною, тому що за всю дорогу сонце показалося лише кілька разів, коли ми проїхали гірським серпантином. Шлях зайняв майже десять годин, і, виїхавши о сьомій ранку, з урахуванням зупинок для їжі та заправки авто, ми сюди дісталися о сьомій вечора.

Водив Тео чудово, спокійно і впевнено, хоча і досить швидко, кілька разів навіть перевищив швидкість на автомагістралі. Машина аж надто добре йшла, тут хто завгодно захопився б, особливо такими дорогами. І, все ж, як водій, він був настільки зосереджений, що почуття небезпеки у мене не виникало. З кожним днем, проведеним разом, я вчилася у нього цього спокою і мені вдавалося. Вдень ми виглядали як цілком нормальні люди: працювали, вирішували побутові справи, приймали рішення – і тільки вночі в повній мірі віддавалися на волю пристрасті. Інколи, відчуваючи величину накопиченого бажання, я й сама дивувалася, як стримуюся цілий день.

Нічні одкровення привели мене до думки (і він погодився зі мною), що як мінімум два роки нам про дітей думати не варто. І це не егоїзм, ні – просто мені треба час, щоб в повній мірі зрозуміти весь уклад їх життя і навчитися з ним миритися. Будемо сподіватися, мені допоможуть не тільки Тео, його мати й батько, але й інші родичі, які вже пройшли через все це. До того ж, ми прекрасно розуміли, що поки ще занадто сильно хочемо один одного. І якби не необхідність вилазити з ліжка, щоб вирішувати нагальні справи, залишалися б у ньому так довго, як це фізично можливо.

А поки такої розкоші не було, я втішалася тим, що у нас є можливість робити усе разом. І при цьому йому було абсолютно наплювати, чим саме ми займалися. Ще жодного разу Тео не ухилився, коли я про щось просила. Інколи ця його постійна готовність прийти на поміч, навіть лякала. В такі хвилини я часто згадувала собі слова Анабель: «Люблю це в ньому – ніколи не сперечається». Що ж, схоже, зустріти таку чуйну людину в наш вік егоїзму справжнє диво.

Минулий тиждень був прекрасний, хоча залишився в ньому і дуже напружений момент. Коли в п'ятницю, рієлтор так і не передзвонила повідомити результат огляду котеджу в четвер – я побоялася, що мені доведеться чекати до понеділка, щоб залагодити справи, а Тео доведеться поїхати одному, як і було обумовлено. Весь мій надбаний за тиждень спокій зник, як і не було. Я сама злякалася, як боюся чергової розлуки із ним. Страх був майже панічний. І хоч я намагалася це приховати, повз уважне око мого коханого нічого не могло пройти. Він став втішати мене, як міг, але моя стурбованість не вгамовувалася. Мене врятував пізній дзвінок з приємною звісткою. Небезпека минула, але слід залишився. Тепер ще більш чітко усвідомлювала, наскільки сильний духом він і наскільки слабка я. Схоже, щоб це перебороти, мені доведеться докласти чимало зусиль. А навчитися справлятися з цим доведеться, адже він попереджав, що розлуки будуть, і я не можу дозволити так мучити його і себе. Я дала собі слово, що докладу максимум зусиль і подолаю цю проблему. Тим більше, що в мене найкращий вчитель – Тео, просто гуру спокою, так що я опаную цю премудрість. Просто ми ще дуже мало часом разом і це природно так непокоїтися на початку відносин. С часом має стати легше, сподіваюсь. До того ж, слідуючи філософії, яку я намагалася прийняти – ми одне ціле і нас буде притягувати в будь-якій формі, де б зі світів ми не існували. Теоретично переживати не варто – два три життя і знову побачимося – все просто...