НОРТКЕРР

Глава 11

1

Бувають хвилини в житті, коли точно знаєш, що має статися. Тривога, зачаїться десь внизу живота, змушуючи тіло напружитися, а ноги безперервно рухатися, керуючи людиною, як маріонеткою. Ось і мене носило по кімнаті, не даючи спокою.

З-за дверей почувся шерех. Нерви натяглися немов канати. Адам зараз зайде, і мені доведеться подивитися йому у вічі. Що в них буде після того, як я йому скажу? Що ним опанує: розчарування, біль, образа, ненависть?

Двері тихо відчинилися і так само тихо зачинилися.

Я зупинилася посеред кімнати, глянувши прямо на нього. Він повільно підвів на мене погляд, і я здивувалася тому, що прочитала в ньому. Це був вже не погляд коханої людини, щось змінилося. У мені все стиснулося в один суцільний вузол душевного болю. Він теж хоче все закінчити. Але чому?

Серце наповнилося страхом. Невже Анабель?

Та її можна зрозуміти. Вона любить їх обох, і звісно не хоче, щоб когось з них водили за носа. Схоже, я низько впала в її очах.

Втім яка тепер різниця...

Цілий день я не знала, що робити, але виходу не було. Я намагалася зібрати себе і свої речі. І ось речі зібрані, а я ні. Знаю, разом нам не бути. І все ж моє серце зрадливо ниє, не хоче воно покидати цей дім, бо за порогом я залишуся зовсім одна. Що чекає мене там, якщо серце залишається тут? Саме це розривало мене на частини. Вже краще нам було ніколи не приїжджати сюди. Ми були дуже щасливі з Адамом. І ось, кінець...

Побачити Тео більше не вийшло, воно й на краще. На вечерю він не з'явився, напевно, уникав мене чи був надто зайнятий. Не знаю, чи в курсі він про моє рішення і чи хвилює його це, але звертати зі шляху пізно. У нас немає майбутнього – це абсолютно ясно. Він, точно це розуміє, і думаю, краще за мене.

Адам кілька хвилин дивився на мене, потім перевів погляд на зібрані валізи й, безсумнівно, сам все зрозумів.

Я дала можливість сказати йому першому, з тривогою чекаючи, що він мені пред'явить. Очі вже готові були до потоків сліз. Але це не тому, що я хотіла його утримати, просто рвати відносини завжди важко.

– Нам доведеться розлучитися.

Я обхопила себе руками та закивала, душачись сльозами.

– Схоже на те...

Повисло незручне мовчання, вперше ми не знаходили, що сказати один одному. Тільки зараз я зрозуміла, як сильно ми віддалилися. Я в курсі, що за його мірками не вписуюся в цей світ. І знаю, що правду мені не скажуть. У свою чергу я теж не могла назвати справжню причину свого рішення. Якщо звісно він сам про неї не здогадується... поки було неясно. Між нами зіяла прірва, ми більше не належали до одного світу. Звичайно, в якомусь сенсі я була вдячна йому, адже Адам полегшив мені завдання. Все було б набагато гірше, якщо б його наміри не змінилися. Але, схоже, ми прийшли спільно до одного і того ж рішенням, кожен своїм власним шляхом.