НОРТКЕРР

Глава 2

1

«Значить, це і є Норткерр», – промайнуло в голові, ледь ми проїхали високі ворота, що автоматично відчинилися перед машиною. Переді мною постав двоповерховий білий особняк у георгіанському стилі.

«Мило» – це, мабуть, підходяще слово для опису його простої архітектури. На душі стало легше – вони не такі заможні, як видалося на початку, я заспокоїлася.

– Зовсім непогано.

Адам глянув на мене і мовчки посміхнувся, похитавши головою.

– Це не він?

– Ні, це так званий гостьовий будинок, він біля самої межі сімейних володінь, зазвичай сторонні далі не проходять.

На підтвердження його слів наша машина об'їхала білий особняк і по асфальтованій дорозі покотилася далі.

Попереду вилася суцільна дорожня смуга.

Хвилювання знову повернулося: вони не тільки багаті, але ще і потайні. Втім, пора вже це зрозуміти. Адам за весь рік, виявляється, взагалі мені нічого про себе не розповів, а я була так захоплена своєю любов'ю, що й не помітила.

– Скільки ж ще до вашого «справжнього» дому? – запитала я, починаючи трохи дратуватися.

Мені не подобалася його скритність.

– Ще кілька миль.

Як тільки дорога знову стала опускатися, скелястий пейзаж змінився.

– І все це – ваша власність? – я вказала рукою на ліси і луки, що розкинулися по обидва боки.

– Не зовсім – формально ця земля щось на зразок заповідника, а наша сім'я вже багато років так сказати його доглядачі. Втім, так – вона наша вже багато століть.

Адам кинув на мене швидкий погляд, давши зрозуміти, що його турбує моя нервозність. Я, чесно кажучи, не любила засмучувати людей, а свого коханого тим паче. Не скажу, що високо ціню цю якість в собі, люди цим користуються. Тому я часто борюся з цим недоліком. Але за звичкою, я спробувати приховати свій стан.

– Тут чудово, – надавши голосу безтурботність, мовила я.

– Ти ще головного не бачила!

Я набралася терпіння і почала дивитись у вікна на справді дивовижні пейзажі, що розкинулися навколо. Відразу ж за вузькою смужкою буйної, соковито-зеленої трави, починався ліс з деревами хвойної породи. Попереду з'явився лісистий тунель, тепер ми їхали в самій його гущі. Я відкрила вікно, впускаючи п'янке лісове повітря в салон авто. Пахло хвоєю і квітами жасмину (принаймні, мені так здалося). Крізь дерева пробивалися промені сонця, заливаючи мерехтливим світлом одні місця і кидаючи тінь на інші. Справжня, жива декорація до комедії Шекспіра «Сон літньої ночі». Здається, варто відвернутися, і навколо стануть плигати невагомі феї та ельфи.