Під Місячним Сяйвом

Розділ ХХ. Хто такий Денис?

Я взяла із заднього сидіння квіти, і ми вийшли з машини. Ніка накинулася на мене з обіймами. Міша стояв в стороні. Можливо, соромиться підійти до мене. Мама з татом усміхалися, а Катя з Кирилом привітно помахали руками.
—Ну ти даєш, Саш, — зойкнула сестра. — Чому ти так розпереживалася? Мені ж нічого не загрожує.
Останню фразу Вероніка промовила тремтячим голосом. Я помітила, що варто лише заговорити за безпеку Ніки, вона відразу починає нервувати. Сестро, ти щось приховуєш?
—Пробач, не подумала, що ти просто загубила телефон. Дарма лише злякалася, що з тобою щось могло статися.
—Нічого б зі мною не сталося. Я ж сильна. Ті, хто хотів би мене схопити, встигли б купу разів пошкодувати, що зв'язалися зі мною. Я б їх сама швидко провчила.
Ми всі засміялись.
—До речі, круто виглядаєш!
—Дякую! Не сама вибирала образ.
—Привіт, Вікторе!
Вона протягнула руку, Вітя відповів їй взаємністю.
—Привіт, Нік.
—Йдеш сьогодні з нами полювати? — не могла уйнятись вона.
—Саша запросила. Хоче більше часу проводити зі мною разом. — Я з-під лоба подивилася на нього трохи ніяково і з усмішкою.
—Я пропоную піти зараз, — до нашої розмови приєдналась мама. — Потім посидимо в нас, вип'ємо вина, поговоримо.
Я звернулася до коханого:
—Віть, залишишся?
Він легко кивнув. Я готова була повіситися йому на шию, але мене зупинили зайві пари очей. Не дуже хочеться обійматися і тому подібне у всіх на виду.
—Ну що, як минулого разу? По парах?
Ніхто не заперечував. Я спершу забігла в будинок і поставила свій букет у вазу, а потім ми розбіглися.
Пробігши з Віктором кілька метрів, я зупинилася. Вітя загальмував і став переді мною.
—Хочеш розділитися, як минулого разу? — спитав він.
—Ні, зачекай. Я...в мене погане передчуття.
Цього разу ліс не поставав в моїй уяві як місце, де мені добре. Тепер я його по незрозумілій причині боялась. На душі стало моторошно.
—Все добре? — Віктор наблизився до мене і взяв за руку. Страх повільно почав відходити десь на задній план. — Ти чогось боїшся? Щось не так?
Від Віті немає сенсу щось приховувати. Мені не давав спокою той телефонний дзвінок, поява Лева з його шайкою в торговому центрі. Я з жахом зрозуміла, що Лев знайшов мене. І я йому потрібна. Лише одне питання, яке не полишає мене приблизно місяць: навіщо? Вбити він мене не хоче, отже, хоче вбивати з моєю допомогою. Інакшого пояснення я не маю.
А його дружки? Це ті самі новоспечені, як ми думали з мамою? Але їх надто мало, як для армії. Зникнення телефону Вероніки якось пов'язане з ними?
—Саша! Я винирнула із своїх думок. Віктор клацав пальцями перед моїм обличчям.
—Щось сталося? — вилетіло в мене.
—Сталося. Ти стоїш і мовчиш. Я ж хвилююся. Скажеш, що з тобою?
Він взяв мої долоні в свої. Я раптом відчула, що можу довіряти Віктору. Все таки оозповісти йому про свої переживання? А якщо він подумає, що я занадто себе накручую?
—Віть, я хвилююся.
—Чому?
—Телефон Вероніки зник не просто так. А ще в магазині, де ми купили мої речі, — я обвела поглядом нові піджак, майку і джинси. Можна було б і перевдягнутися. — Я бачила вампірів.
—І ти кажеш мені про це лише зараз? — Його голос став вище. Сердишся? Звісно, ти ж боїшся за мене. Чи чому ти так голосно реагуєш?
—Я не думала, що це має якесь значення, але я впізнала одного з них.
Віктор стиснув мої руки сильніше.
—І хто це?
—Він...перетворив мене. Варто було це мені сказати, як погляд Віктора став жорстким, злісним. Це повторюється. Злоба знову його охоплює. Як в розмові про батьків. Він відвернув погляд, і знову розвернувся в мою сторону.
На мене дивилися не ті ніжні золоті, а коралові очі. Це очі вампіра, який гнівається? Чому раніше не відбувалося подібне?
—Ти гніваєшся на мене, — промовила я із почуттям вини. Ніжний і дзвінкий голос змінився важким, наче батіг:
—За тобою стежили.
Вина змінилася на здивування. Що? Як це розуміти?
—Ти...не сердишся на мене?
І знову той теплий і легкий голос:
—На тебе я ніколи не розізлюся. Я лише хочу дізнатися, хто за тобою стежив і для чого. За тобою стежили, слідкували за твоїм оточенням, фіксували кожен твій крок. Мені лише цікаво, чого від тебе хочуть. В світі вампірів все відбувається не просто так. Завжди щось відбувається, а отже завжди є і причини. Сьогодні той, хто перетворив тебе, тебе і знайшов. Сьогодні ж він і захоче реалізувати свої плани. Треба цьому запобігти. Я займусь цим.
Ні! В мене раптом вистрелила хвиля емоцій. Я відчула жагу Віктора. То була не жага крові. Бажання дізнатися правду.
Якщо зараз його відпустити, він наробить дурниць, коли знайде Лева і його дружків. А, може, і взагалі загине! Я маю поставити його на місце!
—Зупинись. — Я стиснула його руки.
—Ти про що?
—Не прикидайся. Я відчуваю твої бажання і емоції. Ти хочеш знайти Лева і дізнатися в нього все. Та повір: не треба цього робити. Ти можеш...не вижити, якщо він...раптом нападе. Я знаю його хоч і недовго, та впевнена, він довго не чекатиме. Накинеться і питати не стане.
Я відчула раптом, як його емоції стихли. Мені вдалося вгамувати його жагу. На очі навернулись сльози.
—Зрозумій, я...не хочу тебе втрачати, — плачучи, простогнала я. — Втратити сім'ю — з цим я вже стикалася. Не хочу знову. Тим більше, коли я дійсно знайшла тих, кого люблю і хто любить мене такою, яка я є.
Вітя взяв моє обличчя в свої долоні. Його ніжні пальці стали витирати мої сльози. Він дивився мені у вічі, я відчула, що трохи заспокоїлась.
—Не плач. Я не піду. Буду поруч.
—Дя...
Несподівано мені в спину дмухнув легкий вітерець. Мені він здався якимсь не таким. Я вдихнула повітря носом і несподівано для себе відчула запах...
—Карі? — вирвалося з уст.
—Що?
Я виринула з ласкавих рук Віктора і розвернулася на сто вісімдесят градусів.
Запах долинав звідти.
Отже, Лев десь поруч. Я знову принюхалася. Запах карі був неймовірно чіткий, та раптом до мене долинули інші. Щось схоже на карамель, морський бриз, горіх. І манго. Не кожен може розрізнити такі запахи. Такі переваги мені подобаються. Навіть жити стало цікавіше.
—Ти щось відчула? — Віктор явно був зацікавлений моєю дивною поведінкою. Він обійняв мене ззаду.
—Так, відчула, — жартома мовила я. —Твої руки на моїй талії.
—А серйозно?
—Тут є інші. Їх п'ятеро. Він і ще четверо. Я впевнена, впізнала запах.
—Що хочеш робити?
Віктора я не пустила до Лева. Але сама хочу його знайти. Отже, зробимо це разом. Я не пущу його самого.
—Бігти. Бігти за запахом. Я маю знайти його і дізнатися, чого він хоче. Але на його сторону я не встану. Не хочу. — Тепер ми дивилися один одному в очі.
Легкий кивок від Віктора — і ось ми біжимо мимо дерев. Запахи сильні, добре відчувалися. Ми орієнтувалися на запах карі. Він був найчіткіший. Здається, я зрозуміла, як працює його дар. Варто лише подумати, що запах зникне з того місця, де Лев щойно був — і він зникає. Так само він зник в понеділок, коли я за ним понеслась.
Зараз Лев впевнений, що нікого поблизу немає і ніхто не відчуває його присутність. Ой, як же він помиляється.
—Саш! — почувся голос Віктора. Я різко загальмувала.
Вітя зупинився біля густих заростей кущів чорної смородини і відсунув їх в сторону. Його погляд застиг в щілині між гілками.
Я підбігла до нього і повторила його дії. Заглянула в щілину.
Велика галявина. На ній по колу сиділи п'ятеро. До мене долинає запах карі і інші чотири. Ті самі з торгового центру. Серед них я не бачила жодного знайомого обличчя. Лише Лев. Хоча він і сидів до мене спиною, та мені вистачило розуму зрозуміти, що то справді він. І виглядають всі вони інакше, не як тоді, в магазині.
Дівчата одягнули чорні латексні костюми із відвертим декольте. Хлопці ж були в спортивних комплектах. Чому вони так вирядились?
—Віть, що їм потрібно? — Мій голос несвідомо затремтів.
—Заспокойся. — Він торкнувся моєї руки. Стало легше, що я не сама. — Пропоную підслухати. Може, дізнаємося щось корисне.
—Добре.
Я напрягла свій вампірський слух. Голоси стали чіткіші.
—А як ти дізнався, що то вона? — мовила одна з брюнеток. Та сама, котра з прямим волоссям. Її голос був сухим, як солома.
—Мені довелося викрасти телефон, щоб остаточно переконатись, що це точно вона. — Цей голос був мені знайомий. Такий не забудеш. Лев.
— В понеділок я бачив її ззовні, та голос не запам'ятав. Треба було якось почути її. Я стягнув телефон в нашої цілі і подзвонив. Голос, ім'я, зовнішність. Це вона.
—Але я тоді не розумію: чому ми не можемо вбити цю дівку зараз? — Цього хлопця я не знала. Він сидів ліворуч від ще однієї брюнетки. Тої, що з легкими кучерями. Він обіймав її.
— Нам заважає ця твоя новоспечена? — Вона зверталась до Лева.
—Саме так. Ще й добре заважає. Вона небезпечна. Щойно на тебе подивиться — спалить, перетворить в попіл.
—А як її звуть? — А цей голос я вже десь чула. Щось знайоме. Ще й дуже. Говорила дівчина.
—Саша. Нам треба позбутися її, і шлях до жертви відкритий. Якщо не вб'ємо, Сашу, самі вмремо з ганьбою.
—Шлях до жертви? Досі не розумію, — знову мовила та, чий голос я, здається, знаю.
—Льов, поясни їй. Вона ще й досі нічого не може зрозуміти. Хоч ми і пояснювали всі по черзі, — звернулась до Лева його прямоволоса подружка.
—Добре, Аню. Ти і мертвого вмовиш.
—Мертвих навряд, а от вампіра можу.
—Слухай сюди, Юлю. — В голові все перевернулося. Знайомий голос! Але Юля? Невже..? Ні, не може бути. Моя найкраща подруга зараз в Києві. Мабуть, працює в редакції якогось журналу. Це не може бути вона. Ніяк.
—Вісім місяців тому наш добрий друг Денис захотів випити одну дівчину. Вона здалася йому апетитною. І я сам би її випив, але я ніколи не ставав на шляху у друзів. Він знайшов темний провулок і заманив її туди. Все йшло так, як він планував, але тут втрутився місцевий вампір. Він слідкував за порядком у Києві, сам людьми не харчувався. Рік тому Денис зачепив одного хлопця в провулку. Діма (здається, так його звуть) втрутився. Хлопець вижив, але перетворився. Де він, я не знаю, і мені щиро чхати на нього. Останньою жертвою для нашого друга була саме та дівка. Дмитро вбив Дениса, не потерпів, щоб у його місті вбивали людей знову і знову. Та й робив це Денис не дуже обережно. Дівчину він не встиг випити, лише вкусив. Вона перетворилася і зникла.
—Денис був коханням всього мого життя, — мовила Аня до Юлі.
—А мені він був близьким другом, — додав Лев
—І нашим теж. — Дівчина з локонами пристиснулася до іншого хлопця, котрий обіймав її. Я лише зараз помітила, що це симпатичний брюнет із витягнутим обличчям.
—Іра знала Дена вже не одне десятиліття. Ми перемістилися в Київ рік тому. Проте Денис був легковажний і полював, де попало і як попало.
—Не смій так казати про нього! — зірвалася Аня і шмигнула до Лева.
—Я нічого такого не сказав. Він просто любив порушувати правила.
Вона відійшла від нього, певно, охолола, а Юля мовила:
—Я правильно розумію: ви хочете помститися за друга? Всі здивовано подивилися один на одного, а потім хором відповіли:
—Так!
—Що для вас помста? Навіщо? І через сім місяців, чому так пізно? Невже ви ще не заспокоїлися?
Іра хотіла встати і, мабуть, набити цій Юлі пику. Її руки були стиснуті в кулаки, а брови зведені. Та хлопець поруч з нею затримав дівчину:
—Я сам поясню.
—Добре, Святослав.
Він встав і підійшов до Юлі. Що дивно, я досі не побачила її обличчя.
—Вампіри не прощають. Принаймні, не всі. Мирні можуть потерпіти, потім пробачать. І так майже завжди. Криваві ж не пробачають ніколи. Дуже рідко знаходяться такі, що розтанули і люблять весь світ. — Ці слова Святослав промовив із деякою неприязню і відразою. —У людей все простіше: хтось помер — спершу горюють, потім стає легше. А у вампірів один за всіх — і всі за одного. Якщо хтось із нас загинув, ніхто не заспокоїться, доки вбивця буде живий. Та ми трошки зійшли з курсу, змінили тактику: нам потрібна та, через кого він помер. Ми шукали ту дівчину, та марно. Ніхто з нас не знали ні її зовнішності, ні запаху. Лише Леву все було відомо. Він знайшов її фото. Вона тоді , сім місяців тому, випустила телефон. А на екрані була її фотографія. Ми не змогли лишити в стороні смерть друга. Тому зараз знаходимось тут.
—І крім того я кохала Дениса, — додала Аня. — Хоч він і був часом необережний. — До мене донеслась хвиля злості. Від неї. Така потужна.
—Якщо харчуєшся людьми, маєш бути пильним, — знову подав голос Лев. — Щоб без зайвих людських очей і місцевих мирних, інакше відгребеш по повній. В гіршому випадку тебе не стане. Тепер же я хочу виконати останню волю Дениса. Вампірша має вмерти. Він загинув через неї.
Ми з Віктором тихо відпустили кущі. Я опустила голову. В мені кипіли емоції, та я намагалася їх стримувати, аби не видати себе. Що ж це?..
—Що думаєш? — спитав мене нарешті Віктор. Він, певно, зрозумів, що комусь із нас загрожує смертельна небезпека. Я постояла, порившись трохи в думках, і підняла голову. Тепер пазл склався.
—Мене хочуть не просто вбити, а позбутися. Прибрати. Щоб дістатись до Вероніки.
Він здивувався.
—Чому це не може бути Катя?
—Катя була першою в сім'ї Тані і Васі. Ніка з'явилася в них якраз вісім місяців тому. А ще вона...не розповідала мені свою історію.
—Хочеш сказати...
—Вони полювали не на мене. Ніка — ось їх мета. Лев якимось чином викрав у неї телефон і подзвонив мені. Він хотів переконатися, що я — це та сама вампірша, яка атакувала його місяць тому на даху. Він боїться мене, бо пам'ятає мій дар. Я тоді підпалила його. Лев побачив мене в лісі і, почувши мій голос в телефоні, остаточно визначився, що я — та сама новоспечена. Лев хоче позбутися мене, щоб дістатися до Вероніки. Я — його головна перешкода на шляху до жертви.
Віктор раптом схопив мої плечі. Його обличчя перекосило від злості. Очі цього разу не почервоніли. Голос став гострим, наче голка.
—Якщо він хоче вивести з гри тебе, нехай спершу розбереться зі мною.
—Ні! — тихо, але з істерикою сказала я і схопила Вітю за голову. Знову потекли сльози. Не можна допустити, щоб він пішов розбиратися до них.
Тим більше...жертвуючи собою заради мене.
—Як же ж ні? — Віктор намагався говорити тихо, проте гнівався не на жарт. — Вони нападуть на тебе, на твою сім'ю! Не вб'ють Вероніку — вб'ють всіх, хто стане на шляху до неї! І до сестри твоєї доберуться будь-якою ціною! Ти знову хочеш страждати через втрату дорогих людей? Чи готова піти під меч?
Цього разу в мені все кипіло.
Я мала вилити всю свою лють.
Хотілося взяти Лева за голову, вивернути шию і викинути на сонце. З такою травмою на сонячному світлі не виживе! І, крім того, Віктор був правий. Вони доберуться до Ніки, а якщо батьки, Катя і чоловіки стануть захищати сестру, висновок очевидний — їм не жити. Треба вивести усіх дружків Лева і його самого першими.
—Послухай, я готова стати під небезпеку, аби лише вони змились звідси. Якщо ж не вдастся переконати, то будемо битися. Але... — я витерла одну щоку від сліз, — ти вірно підкреслив: я не хочу знову страждати від втрати любих мені людей. Та ти забув, що, Віть, ти ж теж частина моєї сім'ї. І я не можу втратити тебе. І тому прошу! Благаю! Не йди! Я сама.
Віктор закотив очі, я опустила руки. Шкода, що зараз не така обстановка, яку б хотілося.
—Саша, ти ж розумієш, що йдеш на вірну смерть?
Я повністю витерла сльози з обличчя і розставила свої емоції по полицях. Зараз або ніколи.
—Я йду, Вікторе.
Його це злякало.
—Стій.
Та я не слухала. Я вийшла з лісових нетрів. Віктор не став чекати і ступив за мною. Я відчула його кроки позаду мене.
Ми зупинились за кілька десятків метрів від компанії. Боковим зором я помітила, як Вітя встав ліворуч від мене.
Спершу ніхто не звернув увагу на нас. Ми стояли непомічені. Раптом я зловила погляд Ані. Яка ж вона гарна! Хоч і обличчя виглядало досить злим. Годі! Її червоні очі збільшилися, та потім дівчина єхидно усміхнулася і звернулась до Лева:
—Льов, у нас гості.
Хлопець піднявся і повернув голову. Я дивилася на нього злісним поглядом. Хочеш вбити мою сестру? Не вийде! Він повільно встав і вишкірився:
—Ти ба, хто тут.