Під Місячним Сяйвом

Розділ ХХІ. Плюс один, мінус чотири

—Олександро, звідки ти тут? Ти щось хотіла? — спитав Лев із насмішкою.  Віктор стояв ліворуч від мене. Я відчула його долоню на моєму плечі. Дякую, що підтримуєш. Лев підійшов на один крок ближче. Мене це не злякало, та несвідомо я злегка здригнулась.  —Ти шукала мене? Хотіла приєднатися? — Знову цей насмішливий голос.  Я кипіла всередині. Не можу більше мовчати. Треба відверто йому сказати. Я набралася мужності і сказала: —Ти одного разу забрав у мене життя. Цього разу, перш ніж вбити мою сестру, забери і це життя в мене. Вбий мене першою. Знаю, якби ти не зробив того, що зробив, я би так не казала. Та ти сам спровокував появу перешкоди на своєму шляху. Тож тепер або йди геть разом зі своєю шайкою, або май діло зі мною.  —І зі мною, — впевнено і рівним голосом мовив Віктор. Ноги приросли до підлоги, по тілу пробігли мурахи. Ні! Я повернулась і вхопила його за плече. Він дивився на мене винними очима. Вони так і казали мені: —Я все одно без тебе не житиму. Щоб не було, не пущу тебе саму. — Здавалося, він ось-ось заплаче. І я разом з ним.  —Вбивати тебе, Саша? Навіщо? — Єхидний тон. Ох, як же він мене дратує. — І хто твоя сестра? Я помітила, як інші його вампіри теж піднялися. Лише Юля так і стояла за спиною Лева. Її я не бачила. —Вероніка Злива. Ти ж її шукаєш? Це її хотів випити Денис, але не встиг? Вона — та сама дівчина, котра вижила? — Боже, як двояко прозвучала ця фраза.  Лев дивився на мене з інтересом, чекаючи, що я скажу. —І мене ти також хотів вбити, щоб дістатися до Ніки. — Я зробила два кроки вперед. — Ти не забув, як я тебе підпалила, правда? Тому вирішив точно переконатися, чи це справді я? І по голосу, і по запаху? А телефон Ніки ти викрав, щоб впевнитись, що Саша — це я, а не хто інший? Аня звернулася до Лева: —Ти не сказав, який в неї дар. Чому? —Я вмію створювати вогонь поглядом, — відповіла я замість хлопця. — Варто лише уявити, як ви горите — і вам не жити. — Я зробила ще два кроки вперед.  —І ти хочеш...вбити нас першою?  Я замислилась. В мені зародилось відчуття недовіри. Якось все просто виходить. Невже так легко? Ні, щось тут не так.  —Переконати вас не вийде, правда? — ще раз запевнила я сама себе.  Іра і Святослав переглянулися, а Аня із насмішкою в голосі сказала: —Ти маєш рацію. Ми виконаємо заплановане. І лише зараз невелика фігура вийшла з-за Левової спини. Мої ноги приросли до землі, тіло стало ватним, підкотила гігантська хвиля емоцій. Страх, подив, шок. Вся моя увага була сфокусована на дівчині. Ті самі білі локони до плечей, тепер стрункіше тіло. І налиті кров'ю очі. —Юля?! Моя найкраща подруга стояла і дивилася на мене не менш здивовано.  —Саша?! А потім різко кинулась вперед! Очі її горіли від гніву. Я готова була захищатися, але Іра її схопила за шкірки і відтягнула. Юля виривалася і кричала: —Ти залишила мене, не попередила! Я дзвонила тобі, ти не відповідала! Я намагалася тебе знайти! —А як би я тобі все пояснила? — не витримала я і зірвалась на крик. — Ти б мені повірила? Навряд! Сказала б, що я книжок перечитала! Я не думала, що тоді роблю! Її обличчя було досі перекошене від злості. Юля не заспокоїлася, але сіпатись перестала. Іра відпустила її. Несподівано до мого носа донісся запах. Темний шоколад. А тепер мокра трава, і ківі. Родина наближалася сюди. —Саша! Вікторе! — почувся ніжний голос.  Ніка, не йди сюди! Всі насторожилися. Лише моя подруга стояла і нервово роззиралася по сторонах. Із нетрів вибігла Вероніка і линула до мене: —Саш, Вікторе, що ви тут забули? Моє серце калаталося, наче скажене. Сестро, що ти накоїла?! —Це ти Вероніка Злива? — мовив сухий жіночий голос. Це була Аня. Я знову відчула страх. Це боялася Вероніка. Вона повільно розвернулася і подивилася Ані у вічі. Її голос наповнився страхом і водночас злістю: —Ти Аня? Дівчина Дениса, котрий ледь не вбив мене?  Аня закипіла від гніву і стиснула кулаки, готова будь-якої миті напасти. Треба бути напоготові. Не можна, щоб сестра загинула. Несподівано я відчула присутність ще кількох душ. П'ятьох. Я вдихнула і відчула запахи. Мокра трава, ківі. Це наші стоять позаду. Хтось поклав руку мені на плече. Чоловік. Тато.  —Доцю, з тобою все нормально? — схвильовано поцікавився він.  —Ні, тату. — Мій голос злегка тремтів. — Вероніку все ж знайшли.  Лев і його шайка ніяк не відреагували на появу нових облич. На галявині виріс об'єм гніву. Точніше, чергові хвилі емоцій. Вони долинали від Ані і моїх рідних. Від усіх. Всі розуміли, що відбувається.  —Я Аня, кохана дівчина Дениса! — кричала дівчина. — Він хотів вбити тебе! І я виконаю його останню волю прямо тут і зараз! Іди сюди!  Аня ринула вперед, готова вдарити Ніку.  —Ні!  Я встигла підбігти і врізала кулаком їй в підборіддя. Боляче в руку не було. Анна відлетіла на кілька метрів, зробила сальто і приземлилася рачки. Лев подивився на неї, а тоді повернувся і полетів на мене. Я побігла назустріч. Іра і Святослав теж недовго затрималися в стороні. Юля летіла вперед з усіх сил. Кого вона зіб'є першим? Аня швидко прийшла в себе і кинулася до Вероніки.  —Не смій! — Я шмигнула за нею, аби вберегти сестру.  Не встигла. Міша перший відкинув її одним поштовхом. Між ними зав'язалася бійка. Він наносив їй удар за ударом. Аня намагалася давати відсіч. Мене збило щось важке. Я помітила світле волосся. Лев. Ми впали на землю. Він замахнувся рукою над моєю головою. Я встигла спіймати його погляд. Мій голос наповнився владою: —Стій.  В його очах знову була порожнеча. Він опустив руку і застиг.  —Гаразд.  —Молодець.  Я вдарила його кулаком в груди. Хлопець відлетів на кілька метрів. Я відбігла подалі і подивилася на хід битви. Їх вже будо не зупинити. Мама з татом взяли на себе Святослава, намагалися збити його з ніг, Катя і Кирило накинулись на Аню, перекочувалися втрьох із сторони в сторону, а Віктор відчайдушно боровся з Ірою. Щойно я це побачила, мене відразу охопила хвиля страху, аде відразу ж кудись зникла. Вероніка і Михайло оточили Лева, аби він не зміг дістатися до мене.  Я стояла в стороні. Відразу ж здивувалася сама собі! Ні, чому я стою?! Треба допомогти Віктору. Я побігла в його сторону, та мене знову щось штовхнуло вбік. Я впала. Та хто це знову? На мені хтось лежав. Розплющивши очі, я побачила білі кучері, що майже торкалися мого лоба.  —Юля?! —Я не залишу цього просто так! Ти залишила мене! — Її руки зімкнулися на моїй шиї, а обличчя охопила гримаса злості.  Я злякалася такої версії своєї подруги. Та раптом замислилась. Може, ще не пізно переконати її? Вона розумна і сильна, зможе зробити правильний вибір. І я була її найріднішою душею. Юля не може вбити мене. Нею зараз керує біль. І я її розумію. Залишити подругу, не сказавши ні слова. Не кожен може простити та забути подібне.  —Юлю, пусти мене! Ти ж не така! Зрозумій: тебе використовують! Вона стиснула мою шию сильніше. Тепер вже стало боляче. Дихати мені не потрібно, тож мене не задушать. —Чому я маю тобі вірити? —Хоча б тому, що ти моя подруга! Вона трохи розслабила руки і вже не дивилася на мене з такою ненавистю. Проте її гнів нікуди не зник.  —Після всього того, що я про тебе наговорила і навіть ледь не вбила, ти мене називаєш своєю подругою? —Я втекла. Це правда. І тікала я від Лева. Тобі не повідомила, бо боялась, що тобі це може нашкодити. Ти можеш не називати мене своєю подругою після мого вчинку, але рідніше тебе в моєму житті ніколи не було. Навіть переїхавши сюди, я щойно не щодня згадувала тебе і наші витівки в школі і в таборі. І навіть сумувала за вечірками в тебе вдома.  —Ти проміняла мене на Віктора! — Юля знову стиснула руки навколо шиї. Це було болючіше.  —Ні! Не проміняла! Це інше! Він дорогий мені! Я кохаю його! — В цей момент мені здалося, що мене чує вся галявина. Та було не до того. — Переїхавши сюди, я знайшла сім'ю, якої в мене ніколи не було. І я знайшла кохання, яке загубила п'ять років тому. Але друга я не втрачала! Ніколи! Нізащо! Я не брехала. Юля знову послабила хватку, наче завагалася. Здається, вона вірить мені. Це добре. Є шанси, що Юля перейде на нашу сторону. Вона може.  —Таких прекрасних друзів, як ти, в моєму житті ніколи не було, — знову продовжила я. — Ти єдина така: щира, віддана, добра.  Я відчувала її страх через дотик. Вона боялася втратити друга. Мене. Як і я її.  —Ти не схожа на вбивцю, — додала я.  Врешті решт Юля забрала руки і встала з мене. —Ти не ворог мені. — Вона стала переді мною навколішки і подивилася по сторонах. — А хто тоді? Хто нам загрожує? Наша пісня гарна й нова. Починаймо її знову. Гаразд, поясню їй з нового ракурсу.  —Та, котра Вероніка — моя названа сестра. Вона в небезпеці. Знай: ті, з ким зв'язалася, тобі не друзі. —Отже... На Юлю накинулося щось велике. Я несвідомо скрикнула. Хтось великий. Темна стрижка. Я впізнала тата.  —Хто загрожує моїй дочці, не житиме! Він замахнувся, щоб нанести удар в голову.  —Тату, стій! — Я перехопила його руку. Він подивився на мене здивовано. —Доцю, що ти робиш? —Вона не загроза. Повір мені.  Тато дивився на Юлю, потім перевів погляд на мене. Його обличчя виражало подив.  —Ми були друзями, ними і залишимось. — Я не відривала очей від подруги, потім перевела їх на Василя: — Юля здалася. Тепер вона одна із нас. Він знову дивився на Юлю. Вона кивнула. Кілька секунд він не ворушився, а потім опустив руку і допоміг Юлі піднятись на ноги: —Якщо тебе поважає моя дочка, то і я поважаю. — Вони потиснули один одному руки.  В душі все перевернулося. Дочка. Я справді стала йому сім'єю. Вони дивилися один на одного без неприязні, лише повага. —Саш, я візьму на себе Лева, — звернувся тато до мене.  —Гаразд. А мама? —Танюшка впорається. Вона сильна. Та звідки ти знаєш?! —Лев твій, — запевнила я. — І Юлю з собою візьми. А я... В душі знову все перевернулося. Я згадала Віктора. За моєю спиною почувся крик. Я повернулася і сама ледь не закричала. Іра притиснула Віктора до землі і охопила його голову руками. Він намагався вириватись, та марно. Ще кілька секунд — і вона зламає йому шию, а там і голову відірве! Не можна цього допустити! Серце налилося злістю і негавистю. Я рванула в сторону Іри. —Тільки посмій! Іра звернула на мене увагу, та відштовхнути не встигла. Я знесла її всім тілом, і ми покотилися по землі. Краєм ока я помітила, як Святослав відкинув Вероніку і Кирила, а Аня боролась на цей раз із Мішою і Катею. —Що ти робиш? — Голос Ірини наповнився чи то істерикою, чи то подивом.  —Те, що маю робити: не даю тобі завершити задумане! — Я притиснула Іру до землі. Вона почала вириватися. Мене затрусило. Я зрозуміла, що вона зараз мене скине, а тоді і вб'є. Треба її затримати. Як там в мене працює дар? Я згадала, як злою запалила кущ. Мене тоді за руку схопила Катя і обпеклася. Бінґо! Я згадала все: поєдинок з Левом на даху, їхню жагу помсти. Цього вистачило, щоб розізлитися. Я охопила обличчя Іри руками. Від її шкіри пішла пара, а сама вона кричала, наче кішка на дереві. Спрацювало! Я обпекла її! —Ти не вб'єш тих, хто мені дорогий! Тобі ясно?! Червоні плями від опіків загоювались на очах. Не можна залишати її в живих. Ще наробить лиха. Я схопила її за голову.  —Що? — Очі її наповнились страхом.  Іра нічого не встигла зробити. Я повернула її голову на триста шістдесят градусів і потягнула на себе. Ще на триста шістдесят і на себе. Руки полетіли вгору. Дівчина лежала без голови. На місці, де було тіло, розплилася величезна пляма крові. Я не злякалась ні на йоту. Ніхто не залишиться живим, хто зазіхнеться на мою родину! І моє кохання. Я викинула все, що залишилось від мого ворога і заплющила очі. Уявила, як воно все горить, кілька разів вдихнула і видихнула. Розплющивши очі, я не побачила нічого, крім вогню. Мінус один.  —ІРА! Я обернулася. Святослав стояв блідий, як молоко. Ніка побігла до Кирила. Він лежав під деревом, ледь ворушачись. Здається, Святослав ледь не знищив його. Ми дивилися один одному у вічі. В його очах мішалися відчай і страх. І гнів. І, в чому я була впевнена на всі сто, жага помсти.  —Ти...я...вона... Він затинався на кожному слові. А тоді просто розвернувся і побіг вглиб хащі. Втікай, втікай. Вже мінус два. Я швидко оглянула наше «поле битви». Ніка допомагала Кирилові піднятися. Їм на підмогу нехотя підбігла Юля. Боїться втиратися в довіру? Вони знаходилися найдалі від усіх, десь на краю галявини. Батьки атакували Аню, а Віктор розбирався з Левом. Щось всередині знову тягнуло мене до нього. І лише зараз я зрозуміла чому. Лев забрав у мене право на людське життя, змінив мене, щоб я допомагала йому мстити за його друзів. Цього ніколи не буде!  —ЛЕВ! Я підстрибнула і вдарила його коліном в груди. Віктор відлетів назад. —Саша, що ти робиш?! — Його голос наповнився істерикою.  —Не бійся за мене! Я не загину! — крикнула я Віктору і навалилася на Льову всім тілом. —Це хто сказав?! — Лев перевернувся і притиснув мене до землі. Гнів — ось що читалось в ньому. Я навіть злякалася. — Я думав, ти будеш моєю компаньйонкою, але зараз ти одна суцільна перешкода! Ти загинеш — і це не обговорюється.  Віктор накинувся на Лева і вдарив його кулаком в скроню. Той знову відлетів кудись праворуч. —Ти як? — Він торкнувся моєї щоки. —Жива. Не турбуйся. — Ми один одному усміхнулися. Його посмішка була здебільшого сумною. Я піднялася і глянула в сторону свого противника.  Лев вже встав на ноги і полетів на мене. Я встала в бойову позу, готова прийняти удар. І раптом щось сталося: просто нізвідки з'явилася зграя воронів і налетіла на хлопця. Лев зупинився і замахав руками. Що відбувається? Я придивилася уважніше. Кожна птаха, щойно підлітала до Лева, розчинялася в повітрі. Все стало на свої місця. Я глянула на свого бойфренда. Віктор дивився в сторону птахів. Він всіх обманув. Який розумник!  —Лев не має жити, — мовила я йому. — Щойно ми його відпустимо, він прийде знову. Першою його жертвою буду я, далі Ніка.  —Що пропонуєш? — не відводячи погляд, поцікавився Віктор.  —Лев дуже добре піддається гіпнозу. Пропоную розпитати його, навіщо він перетворив мене і Юлю. Ми про Дениса нічого не знали. Для чого саме ми йому здалися? А тоді виведемо цього виродка з гри.  —Згоден.  Зграя воронів скінчилася. Лев увесь цей час відмахувався від них, наче дійсно вірив, що вони справжні. Лев виглядав досить розгубленим і дезорієнтованим, і ми з Віктором скористались цим і накинулися на нього. Вітя притиснув його до землі, а я охопила його голову і зазирнула йому в очі. Мій голос знову наповнився владою: —Навіщо ти обернув мене і Юлю? Для чого тобі здалися саме ми.  Пустим голосом він відповів: —Святослав навчався в тому самому універі, що і ви. Він має досить цікавий дар: бачити в людях прихований потенціал. Ким би вони могли бути, якби захотіли. Мова йде про вампірів: якою би могла бути одна з твоїх одногрупниць, якби стала вампіром? Чи мала би вона дар? Який? Все це він міг побачити і розказати. Хоча пояснити все на словах доволі складно, треба бути Святославом, щоб знати, що коїться в його голові. Тоді він побачив в університеті вас. Дочекався випускного, і через деякий час ти стала іншою, отримала небезпечний дар, я намагався тебе втримати, але не зміг. Тоді ми і вирішили перетворити ще і твою подружку. Вона теж досить сильна. І тебе, — Лев подивився на Віктора, — Денис обернув рік тому. Тобі пощастило. Дмитро вчасно з'явився. Дар, приховані потенціали? Я, потім Юля. Ми — це ключ до вдалої помсти? —В тебе своя голова на плечах? — Питання було риторичне. Проте я почула від Лева відповідь. Два звичайних слова: —Не знаю. Моя душа кипіла. Гнів, злість, негависть, неприязнь. Я розуміла, що не маю лишати йому шансів на життя.  —Радій: в тебе голови тепер не буде! —Дозволь мені. — Віктор дивився на мене, прохаючи. В його голосі звучала впевненість. Я глянула на нього і кивнула. Він схопив Левову голову і повернув навколо осі. Я взяла хлопця за руки. Він вже не намагався викрутитися. Певно, зрозумів, що програв у поєдинку зі мною. Ще один поворот. Голова Лева полетіла вгору і приземлилася вниз, прямо біля тіла. Кривавий ореол навколо шиї. Велитенська пляма крові на траві. На диво, мене це знову не  злякало. Я уявила, як залишки мого ворога горять, кілька разів видихнула. Тіло і голова засяяли оранжевими іскрами, а тоді і загорілись полум'ям. Від Лева лишився лише попіл.  Я відчула чийсь доторк на руці. Віктор тримав мене за руку і дивився на вогонь.  —Невже це все? — вирвалося в мене.  Раптом я помітила, що на галявині стало занадто тихо. Я повернула голову. Всі стояли і дивилися, як догорає Лев. Мій погляд зачепився за Юлю. Вона не відволікалася і дивилась на полум'я. В її очах, здається, читалось деяке полегшення.  Я знайшла очима Аню. В її очах кипіли гнів, відчай і образа. Катя і Кирило тримали її. Раптом вона стрибнула, відштовхнула Катю обома ногами і вдарила Кирила кулаком в бік. Вона кинула останній погляд на нас із Віктором, а тоді розвернулася і втекла. Її запах розтанув у повітрі. Двоє вмерли, своє втекли. Мінус чотири.