EDC. Код залежностей (18+)

Глава 7: Дейзі Клоуфорд

Дейзі зустріла цей ранок нервово. Спустившись у вітальню подружжя Кроуфордів уже чекали на неї.
-Як пройшла минула ніч?
-Добре,мам..
-Ти ж не дозволяла собі нічого лишнього і ніхто не дозволяв,правда?
-Так,було спокійно.
-Добре,донечко. Візьми зі столу панкейки,нам з татом пора на роботу.

Олівія похопцем обійняла Дейзі і вийшла. Про панічні атаки ніхто з батьків не знав. Вона переживала їх практично завжди на самоті в своїй зачиненій кімнаті. Явною була тільки депресія,яку дівчина ніяк не могла приховати. Деякий час з ініціативи мами,вона відвідувала психотерапевта. Їй завжди було самотньо. З раннього дитинства це відчуття заполонило душу маленької Дейз. Подружжя Кроуфордів часто бувало на роботі,тому не приділяло їй достатньо уваги. Для дітей на вулиці вона була не цікавою. Вона була чужою. Відтоді Дейзі вважала себе нікому не потрібною.

До поки не з'явилася Емма. Згодом і Клара. Кульмінацією цього став хлопець,що звернув увагу на неї.. А потім знову ж таки доказав її не потрібність світу,людям,їй самій. Подруги тримають на плаву,але ж приходить час,коли пташка повинна злетіти сама. І Дейзі впевнена,що розіб'ється. Тому так відчайдушно хапалася за них. За всіх,кому вона була небайдужа хоч хвилину. До самотності додалась пустота,коли батьки дівчини опинилися на грані розлучення. Часті сварки вечорами приховували заспані ранішні сльози. Якщо колись,вони хоч звертали увагу на дочку,коли бували дома,то зараз їх цікавили тільки особисті стосунки. Вони не бачили її почуттів,які вже давно були зачинені у шафі. Не бачили душі Дейзі.. Не розуміли. Школа і час проведений з Еммою чи Кларою,добре відволікає. А потім обов'язково настає подія,яка поверне в реальність. Жорсткому,сувору і темну реальність. І саме тоді Дейзі не належить навіть собі. Вона ніщо і готова піддатися цьому відчуттю. Ніхто її не знає. Як же хочеться моментами повернутися в той самий день,пам'ять якого береже старе піаніно. Знову сідає за нього,торкається тонкими пальцями клавіш,щоб миттю віддають звук в саме серце.

-Квітко,не виливай свою злість на інструмент.

-Ммм,як же дістало!

Піаніно видало надривистий короткий,але гучний звук. Маленька дівчинка,що сиділа за ним,тепер усердно ходила по кімнаті.

-Заспокойся,серденько.. не хочеш розказати,що сталося?

-Не хочу,тітко..

-Дейзі, послухай..

-Не хочу. Вони ж не слухають. Я інша чи що?

-Інша.

Дівчинка здивовано глянула на жінку.

-А як же.. мої батьки кажуть,що я така як і всі.

-Прийми себе,дитя. Ти ж вже давно помічаєш це. Розкажу дещо. В молодшій школі я була посміховиськом. Тим,в кого можна було кинути обідом в столовій. Заставити викинути сміття за тебе,витерти дошку чи навіть написати домашнє. А все через один проклятий раз,коли я впала на тренуванню з танців. Єдина,хто впав. Єдина,"дерево,а не дівчина".

Очі маленької дівчинки округлилися.

-Справді?.. І що ти зробила?

-Виклалася на повну підчас підготовки до концерту. Я була головним музикантом вечора.

-Ти..ти доказала їм,що варта чогось.

-Так..Але пропустити таке я теж не могла. Моє приниження,годинна істерика,це все мало вилитись на них. І в день їхнього виступу в кросівках з'явилися забиті наскрізь цвяхи.

Дейзі ошелешило почуте. А на лиці тітки красувалася посмішка,яка наштовхувала на думку про те,що вона пишається зробленим.

-О,ні,не бійся. З ними все було добре. От тільки п'ять з семи не змогли танцювати. Квітко, запам'ятай: на війні всі засоби хороші. Кожен виживає в цьому світі як може. І ніхто не має права засуджувати твоє бажання жити.

Тепер ж старе піаніно нагадувало про те,що вона ніколи не зможе стати навіть такою. Не наважиться відімстити,принизити,навіть у відповідь. Вічна жертва. Дейзі як ніхто знала свою роль у житті-служити тим,хто народився хижаками. Світ не вважав її свою дитиною. Вона була чужою. Вона була не така..