Твоє марне слово: Назавжди

4

Перед мною нічого. Просто темнота. Я уявляла собі пекло чи рай. Це могло бути гаряче пекло з усіма страхами мого життя або ж рай - чудове місце, місце для найкращого життя. Чи чистилище? Нічого з цього. Це звичайна темрява.
Але щось йде не так. Поступово складалося враження, що я покидаю це місце. Все ставало світліше з кожною секундою. Так і сталося.

- Ти ідіот?! - Крістофер накинувся на Девіда, який зрозумів, що накоїв. - Ти розумієш, ти підставив не мене, не Селіну, а всіх, ідіот!
- Чого ти репетуєш? Вона просто вмерла, що з тобою?
- Я їй перед цим дав свою кров! - на хвилину Девід зупинився та підійшов ближче до Крістофера.
- Ти що?!
- Так, я це зробив! Я знав, що це буде, але я не знав, що ти її вб'єш!
- Господи! - я різко розплющила очі та встала. - Де я? - я побачила перед собою хлопців, які сіли біля мене.
- Мені розповіли що ви тут. - у двері зайшла Селіна та оторопіла. - Що у вас тут сталося?

Я б теж здивувалася, весь умивальник був в крові та Девід теж.

- Ти що наробив? - з нереальною швидкістю дівчина підлетіла до хлопця та взяла його за шкірку.
- Я... - хлопець, на диво боявся своєї дівчини, не дивно, вона виглядала гарно-небезпечною.
- Не мичи, як корова. Вона вмерла?
- Так.
- І вона жива? - дівчина різко його відпустила його та повернулася до Крістофера, у якого моя голова була на колінах. - Хто їй дав крові?!
- Я.
- Ти?
- Так стоп! - викрикнула я і всі опам'яталися. - А тепер, тихо та спокійно, ви всі пояснюєте, що сталося? І що зі мною таке?
- Вона зараз почне перетворюватися.. - Селіна підійшла до мене та промовила: - Давай у тебе вдома ми усе пояснимо, добре? Це не те місце, де тобі би зараз було комфортно.
- В мене є вибір? - Крістофер допоміг мені встати та ми пішли до його машини.

Коли ми сіли у машину, Селіна відправила Девіда у лікарню, вона навіть не сказала за чим, він якимось чином її зрозумів та поїхав.
За 15 хвилин ми прибули до мого дому, але в нас виникла проблема. Коли я хотіла зайти, я не змогла це зробити. Ніби перед мною був невидимий бар'єр.

- Якого..? - стикнувшись вкотре з дверима викрикнула я до них. - Якого біса я не можу зайти до свого дому?! Що, вашу ж матір, сталося?!
- Тільки зараз спокійно..прошу тебе. - Крістофер взяв мене за плечі та промовив нереальну фразу. - Ти вампір.
- Що? - я почала істерично сміятися, а вони, в свою відповідь, ніяк на це не відреагували. - Вампір? Дурня якась..
- Я не шуткую, хто володіє твоїм домом?
- Тато, а що?
- Подзвони йому, скажи нехай тебе запросить додому.
- Що?
- Роби давай! - Крістофер крикнув на мене.
- Ти чого кричиш, ідіот? Зараз. - набравши номер батька, я почала чекати. - Привіт, тато слухай..я можу запросити своїх друзів додому?
- Привіт, звісно, чому ні?
- Тут їх багато..
- Добре, головне діл різних не наробіть. Проходьте усі! - я махнула головою щоб друзі спробували та вони зайшли.
- Дякую, татко, я люблю тебе.
- І я тебе.