Твоє марне слово: Назавжди

28

Крістофер Остін
Вечір пройшов немов у стані алкогольного сп'яніння. Все було в тумані та шматочками. Ось, ми піднімаємось до наших кімнат та збираємо речі. Ось, ми всі сіли у машину та їдемо у торговий центр, аби купити якісь трохи тепліші речі. В Аляска не такий теплий штат ніж усі інші. Ось, ми виходимо з пакетами та їдемо до аеропорту. А тут, ми вже взяли білети та йдемо на реєстрацію. Опинившись у салоні літаку, я одразу ж попросив стюардесу алкоголь. Випив декілька разів та ніби заспокоївся. З часом, я все-таки заснув. Переліт мав бути довгим, дуже довгим. Тож прилетимо ми у Перрівіль, аж завтра увечері.

Коли я відкрив очі ми були біля якогось великого дому. Будинок в світлих кольорах був чудовим. Але зайшовши туди, я мало не втратив свідомість. Хоча, присягаюсь, я відчув як земля пішла з-під моїх ніг. Весь білий та чудовий будинок був у крові. Світлий та розкішний зал, був криваво-червоним. Пройшовши далі, мене зустріла кухня, яка теж була у крові. Аж раптом, чую голос, навіть не голос, а крик. Голосний, дзвінкий крик. Коли я почув його ще раз, я немов оговтався. Це був крик Мелісси. Я швидко на нього побіг, виявилось, що він був з підвалу. Але там нікого нема. Та, на диво, чисто. Якийсь шорох. Я повернувся. Нікого. Ще один шорох. Знову нікого. Я пройшов далі. Та тут я дійсно впав на коліна. Ще й з такою силою, що здавалося ніби чашечки у них, розпались на атоми. Я почав кричати. Голосно та довго. Перед мною сиділа Мелісса на кріслі. Вся знівечена, ножами, битою, палками. Та головне, що я зрозумів, це те, що вона була мертвою.
Я не встиг оговтатися, як чую шепіт.

— Кріс...Крістофер... — він був все голосніше, поки не став криком у моїй голові. — Крістофер! — я відкриваю очі в літаку, майже всі люди вийшли та перед мною стоїть Андреа. — Ми прилетіли. Ти весь політ спав. Ще й кричав.
— Я..Все нормально, це сон.

«Сон..це все був бісів сон.»

— Я зрозуміла, пішли.

Вийшовши з літаку, моє лице обдув холодний вітер. Мурахи пройшлися по моєму тілу, але я пішов далі, до аеропорту.

— Можливо сходимо перекусимо? — першою порушила тишу Джоанна. Її живіт трошечки випирав, і як мені сказала Андреа, вона майже весь політ блювала, не дивно, що вона хоче поїсти.
— Звісно, пішли. — я взяв її за руку та повів далі.

Мелісса би зараз гордилась мною. Вона б зробила точнісінько так само. Вона би пішла годувати вагітну подругу, яка так важко переносить вагітність.
Її відсутність змушує мене кохати її ще більше. Пройшла одна єдина доба. Але в мене таке враження, що пройшли століття. Хотілося почути її дзвінкий сміх, побачити червоні щоки, відчути її обійми та ніжні вуста. Чи відчуває вона таку саму порожнечу? Тоску? Чи відчуває вона таке ж саме шалене кохання? Коли ти тільки думаєш про неї, а твоє серце виривається з грудей. Що вона відчуває там? Одна, маленька, крихка та така жадана і кохана мною, дівчинка.