Маг, що поїдає Книги

Розділ 67. Вищий ельф Елленоя (частина 1).

Тео відчув хвилі мани і прискорив крок.

Жоден з ельфів не відставав, оскільки, незважаючи на тривале ув'язнення, вони були в хорошій формі. Щойно ельфів звільнили від мотузок, вони відновили свою життєву силу, а тому могли встигати за Теодором. Завдяки цьому швидкість руху групи була високою, і незабаром вони дісталися центральних бараків.

Тео кілька разів оглянув навколишній простір за допомогою магії та Мітри, який виявився абсолютно порожнім, після чого з нерозуміючим обличчям пробурмотів:

- Вони що, не залишили тут жодної варти?

Можливо, їхню увагу привернув вогонь Вінса. Проте, було дивно, що головні бараки більше ніким не охоронялися. Здоровий глузд підказував, що варто було залишити хоча б мінімальну кількість охорони на той випадок, якщо на території все ще залишилися вороги.

Теодор задавався питанням - чим це викликано, оскільки зайнятий порятунком чотирьох ельфів, він не бачив сигнального спалаху яничара.

В підсумку він врятував всіх ув'язнених ельфів, загальна чисельність яких становила вісім осіб. Четверо нових ельфів дивилися на нього такими ж дивними поглядами, як і перші чотири, а сам Тео ламав собі голову над тим, яке ж йому прийняти рішення. Що він має робити - закінчити своє завдання чи приєднатися до Вінса?

План, розроблений ними, ґрунтувався на припущенні, що буде всього вісім полонених ельфів. Присутність вищого ельфа в їхні розрахунки не входила. Вінс сам мав атакувати центральні бараки, однак так сталося, що йому довелося залишитися в іншому місці.

Таким чином, Теодору слід було підлаштуватися під зміни, замість того, щоб дотримуватися початкового плану.

«Подивимося, що там відбувається».

І ось, замість того щоб відступати, Теодор вирішив рухатися вперед.

Попереду висіло моторошне мовчання, проте він нічого не відчував. Це означало, що наразі йому нічого не загрожує. Ненадовго призупинившись, Тео знову рушив вперед разом із вісьмома ельфами.

Це місце не було позначено на карті Каніса, але, на щастя, тут важко було заблукати. Безліч відбитків підошов, розкиданих в різних напрямках, вели в одне й те саме місце. Незабаром група досягла ділянки, на якій вирував стовп вогню.

- Це...!

Очі Тео полізли на лоб, коли він став свідком всіх цих руйнувань.

Це було настільки жахливо, що його навіть почало нудити, тоді як ельфи зблідли, дивлячись на цю німу сцену. Те, що вони бачили, було відповіддю на його запитання про те, куди поділася варта.

Всюди були розкидані спалені живцем люди. Від високої температури були розплавлені навіть їхні очні яблука. Обвуглена шкіра трупів прилипла до землі, а в носи ельфів вдарив гіркий запах згорілої плоті.

- Уф!

Зрештою, ельфи не витримали і зробили кілька кроків назад. В іншому разі їх, імовірно, знудило б. В цей момент вони явно були не раді своєму чутливому нюху. На відміну від людей, носи ельфів, які жили в лісі, не були звичні до таких неприємних запахів.

Проте Тео був зачеплений цим смородом відносно менше, ніж його компаньйони, і без вагань рушив до джерела запаху. Він побачив знайому людину.

- Вчитель!

- От чорт, все-таки ти прийшов першим, - посміхнувся чоловік середніх років, одягнений в пошарпаний одяг, після чого подивився на ельфів позаду Тео.

Ельфів було рівно вісім. Вінс зрозумів, що Тео врятував ельфів навіть із центральних бараків. А це мав зробити сам Вінс.

Вероніка правильно сказала. Якби він прийшов сюди один - цього було б недостатньо. А потім Вінс здригнувся, відчувши пульсуючий біль.

- Вчителю, Ви поранені...!?

- Так, я отримав один удар. Це несуттєве поранення, тож не турбуйся.

Природно, рана не була несуттєвою. Яничар Остіна не проґавив шанс поранити Вінса мечем, поки половина його тіла згорала у вогняній бурі. Щойно практично мертвий яничар зрозумів, що шансів на перемогу немає, він завдав свого останнього удару.

Вінс ледь уникнув смертельної травми, але все-таки був поранений.

- Ну, схоже, ми обидва зіткнулися з неприємностями, - проковтнувши біль, вимовив Вінс.

Двоє людей відновили свої сили і коротко розповіли одне одному про те, що сталося. Після видалення неприємного запаху за допомогою магії, дихати стало набагато легше. А потім ельфи несвідомо повернулися до сірого намету, в якому перебував вищий ельф.

- Вищі ельфи... Я читав про них кілька разів в книгах, але ніколи не думав, що зможу побачити їх особисто.

- Аналогічно. Як правило, вони ніколи не залишають Ельфхейма. Таким чином, лише четверо людей з нашого королівства удостоїлися такої честі.

- Четверо людей...?

- Його Величність, Майстер Вежі Бланделл... І тепер ми, - посміхнувся Вінс, загинаючи пальці.

- Вони й справді дуже рідкісні.

Деякі самопроголошені дослідники раси ельфів сумнівалися в існуванні вищих ельфів, адже навіть найближча до Ельфхейму держава - Королівство Мелтор, практично не стикалася з ними. Якби не сьогоднішній день, то Вінс із Теодором, можливо, так ніколи й не побачили б їх.

В цю мить вхід до сірого намету затріпотів, немов від подиху вітру.

- Ах, - мимоволі вирвалося у всіх присутніх, в чому їх, звісно, не можна було звинуватити.

Істота, що з'явилася з намету, була настільки досконалою, що її не змогли б прикрасити жодні коштовності.

В неї було світло-зелене волосся з ніжним блиском і бліді руки, які виглядали білими навіть в темряві. Від нього виходило дивне відчуття андрогінії, оскільки важко було визначити його стать за одним лише зовнішнім виглядом. Його туманні очі дивилися на Тео, Вінса й ельфів.

«Чоловік... Ні, жінка?»

Ця істота була схожа і на чоловіка, і на жінку.

І ось, казкове обличчя посміхнулося, після чого промовило:

- Дочка Синього Вічнозеленого Племені, шістнадцята танцівниця племені, Елленоя, дякує моїм благодійникам.

Її спокійний голос звучав немов передзвін дзвонів.

Так само, як і її зовнішність, голос ельфійки був досить нейтральним за статевою ознакою, проте вона все-таки зарахувала себе до жіночої статі. Тео і Вінс, трохи забарившись, прийняли її привітання і представилися.

- Вінс Гайдель.

- Теодор Міллер.

Однак коли Тео вклонився, його очам постало дивне видовище.

В тому місці, де після великомасштабної магії вогню була почорніла земля, з ґрунту проросла маленька квітка. Земля навколо босих ніг Елленої відновлювала свою життєздатність. Прямо на його очах відбувалося справжнє диво!

Тео зрозумів, чому існування вищих ельфів так ретельно приховувалося.

«Вони мають здатність відроджувати природу. Ось, значить, які вищі ельфи...» - Із захопленим виразом обличчя Тео підняв голову і подивився в сріблясті очі Елленої.

Саме в цей момент...

- Хонь!

Звідти, де проростала квітка, несподівано вистрибнула Мітра.

Очі Елленої розширилися від подиву. Тим часом Тео підняв маленьке тільце духа на свою долоню.

- Ах, ось так сюрприз. Ти чого так раптово вистрибнула?

- Хо-ро-ро-ронь! - відповіла Мітра і почала виконувати якісь дивні рухи на долоні руки Тео. Це було схоже на танець, але її маленькі ручки і ніжки, що розмахували, були по-справжньому кумедним видовищем.

Завдяки контракту, Тео міг певною мірою зрозуміти почуття Мітри. І ось, те, що від неї прийшло, було чистою радістю і хвилюванням. Дух був збуджений присутністю вищого ельфа.

- ... Вас супроводжує по-справжньому дорогоцінна істота.

Реакція Елленої була дивовижною. Вона подивилася на Мітру, що танцювала на долоні Тео, і м'яко посміхнулася. Якби вона стояла поруч із ним, то, напевно, витягнула б свою руку і погладила голову Мітри.

Можливо, Елленоя знала деякі секрети про Мітру, яких не знав він сам. Але коли Теодор вже відкрив рота, щоб про щось запитати...

- Вибачте, Теодоре, але нам доведеться трохи відкласти цю історію.

- А-а?

- Гості йдуть.

Її слова були якимись зловісними. А потім пролунав звук підков, що били об землю, а також брязкіт обладунків. Це прибули стражники Бергена.

Помітили їхнє наближення п'ять почуттів Лі Юнсуна, а зовсім не сенсорне сприйняття Альфреда. Тео кивнув вищому ельфу і відступив. Про це вони зможуть поговорити пізніше.

- ... Уф, нарешті я зможу трохи відпочити.

Дивлячись на групу, що наближається здалеку, Тео зрозумів, що добряче втомився.

Біль і втома, притуплені адреналіном битви, повільно поверталися, а тому Тео опустився на землю.

Нічний рейд підійшов до кінця.

***

Ефективність запиту, підписаного Веронікою, була приголомшливою. Недарма вона була великим магом, що перебуває на вершині Мелтора разом із Бланделлом. Як Майстер Червоної Вежі, її ім'я мало майже такий самий статус, що й королівське.

Коли граф Бергена побачив запит від Червоної Вежі, він одразу потурбувався про максимальний рівень комфорту для Теодора і Вінса. Починаючи від величезних ванн, закінчуючи дорогими інгредієнтами, використовуваними в стравах, - для них не пошкодували нічого. Тео навіть насилу зумів випровадити зі своєї кімнати послану до нього служницю.

Таке ж ставлення було і до дев'яти ельфів, включно з Елленою.

- Їх поселили окремо і годують плодами прямо з саду. Граф Бергена справді винахідлива людина.

Після напруженої ночі і сну, майже весь день безперервно, Вінс і Теодор йшли пліч-о-пліч вздовж коридору. На відміну від їхнього вчорашнього пошарпаного одягу, сьогодні їхнє вбрання виглядало досить розкішним. Найдорожчий одяг, який був в маєтку, було негайно надано двом шанованим гостям.

- Винахідливий? - перепитав Тео, намагаючись ігнорувати почуття незручності.

- Принаймні, я так думаю. Він гарний в справі збереження прихильності з боку інших людей, щоправда при цьому може перейти межу. Однак хіба тобі було погано вночі?

- Вчитель!

- Він зробив те саме, коли я вперше приїхав в академію. Граф анітрохи не змінився.

Обличчя Тео почервоніло, коли він згадав про голу служницю в своїй кімнаті. Дивлячись на нього, Вінс кивнув, немов все зрозумів. Вінс багато чого бачив в своєму житті, і подібне було для нього черговою дрібницею.

Слідуючи за слугою, вони підійшли до великих дверей, після чого провідник ввічливо попрощався з ними.