Я не дівчина - Башатошарові спогади

8 - Світ за фортецею

До Наді з'явилася надважлива розмова... Одного звичайного сонячного дня, коли ми перетнулися в школі, я почала:

- Що я для тебе значу? – тремтливо почала, адже на кону – наші стосунки.

Роздумуючи, Надя похитала головою. Зазвичай не проявляє зайвий емоцій перед моїми очима.

- Не знаю, - неочікувано відповіла дівчина, заливши в нерозумінні.

Це і не позитивна, і не негативна фраза. А нейтральна, що навіть неможна назвати повноцінною відповіді. Відчувається як удар в серце тупою стороною леза, але все ще причиняє ниючий біль. З якоїсь, Надя не усвідомлює, що зараз відбувається між нами... Однак вона не могла навіть підозрювати, що значить для мене. Що відбувалося увесь час всередині, які емоції дарували дрібниці, кожна мить разом. Ким би ми не були один для одного, але ми залишалися поруч.

Як би не пасивно реагувала вона на мої дії, та все ж я продовжувала розпалювати в ній вогонь, сподівалася на вирішення будь-яких проблем, просто треба терпіння і наполегливість. Не дивлячись на прогалину між нами, Надя не тікала від мене, а приймала моє ставлення до себе, хоча і не могла в повній мірі проявити своє до мене. Досі ламаю голову, чому так відбувалося. Неможливо забути ту людину, від якої світ навколо стає більш кольоровим і насиченим, захоплюючим. І я не робот, а така ж людина, яка не може вічно нести на своїх маленьких плечах цей невимовно тяжкий тягар під назвою «Невизначеність». Вирішено. Сьогоднішній день виявиться особливим, назавжди закарбується в нашій пам'яті.

Глибоко вдихнувши повітря шкільних коридорів:

- Надя... Ти знала, що я тебе... кохаю..? Ти могла усвідомити, як багато ти для мене значиш? Розумієш наскільки сильно я хотіла бути з тобою поруч, навіть якби ми залишилися просто подругами... Але я відчуваю між нами відстань, яку не можу більше зменшувати наодинці... Поділися, що ти думаєш насправді, розкрий свою душу! Я обов'язково вислухаюся тебе... - не кваплячись, сором'язливо і невпевнено почала я.

Нарешті відкрила свою душу, очікуючи на теж саме з боку дівчини. Серце калатало як ніколи раніше. Майже 200 ударів за хвилину, готове в будь-який момент вийти з ладу через такі стресові обставини. Сподіваюся, Надя прийме мене у відповідь... Мені багато не треба, просто розуміння, що я досить особлива дівчина...

- Не знаю, чого ти так причепилася до мене. Постійно ходиш по п'ятах, починаєш першою розмову, розпитуєш про найрізноманітніші речі... Наче сподіваєшся на щось від мене. Невже не було до цього видно, що ти мені НЕ-ЦІ-КА-ВА. Ні як подруга, ні як хтось інший. Ти лише набридала, а я робила вигляд, що все в порядку. Наївно думала, що ти колись відчепишся сама, коли відчуєш холод мого погляду і мовчання. Але виявилося, що ти дуже дивна дівчина – кохаєш дівчат? Ти ненормальна. Бог створив жінку і чоловіка, щоб саме вони кохали один одного. А не Єву-01 чи Єву-02, які би виявилися... навіть не хочу проговорювати це гріховне слово. Очевидно, що я би ніколи не закохалася у таку шмаркачку, як ти. Вже навіть не кажучи про дружбу із тобою. В мене і так вдосталь подруг, які викликають цікавість і пробуджують бажання бути разом з ними. А ти лише баласт, який слід було вчасно скинути, зразу сказати правду. Тебе повинні цікавити хлопці, а не я. Фу, як бридко розуміти, що такі недо-люди, як ти, навчаються поряд. Рада тільки, що добрий Бог не звів нас у єдиний клас, бо це був би нічний кошмар. Напевно, він закинув тебе у моє життя, щоб я чітко усвідомила, яких людей ніколи б не хотіла бачити у своєму житті. Йди лікуйся або покайся у храмі, якщо це допоможе якось змити такий великий гріх. Бо своїми діями ти знецінюєш і ображаєш Ісуса, який віддав життя заради нормальних християн, заради щасливого майбутнього, де б кохання завжди було між чоловіком і жінкою. А ти вирішила собі щось придумати модне, ніби така вже класна, люблячи свою стать. Знай: так ти ще більш жалюгідна. Іди до лікаря негайно, поки не стало пізно. І звернись до Бога, щоб після смерті не опинитися в палаючому пеклі. Надія в тебе ще є. Я ненавидила тебе з самого початку, а тепер ненавиджу ще більше. Твоє існування заставляє пізнати темні сторони нашого життя, самого Диявола. Господи, за що ж мені такі тортури? Невже я по-іншому не могла би зрозуміти багатогранність нашого буття? А тепер згинь... Не хочу тебе більше бачити. НІ-КО-ЛИ. Хай всі забудуть, що ти колись ошивалася поруч зі мною і моєю подругою, як страшний сон. Краще би ми ніколи не зустрічалися. Йди геть. Прощавай. – Гнівно, експресивно виразилася дівчина в своєму довгому есе, де вивернула власну душу навиворіт, поділившись правдою, яку ховала увесь цей час.

Мою душу взяли, вивернули навиворіт, стиснули і розірвали на шматки. Очі вилупилися, рот роззявлений. Стою як вкопана, наче всередині не залишилось нічого, крім викривлених уламків особистості і фізичної оболонки. Забракло слів. Мозок відключився. На секунду здалося, що в той момент загинула остання ледь дихаюча частини Яна.

Але з часом я прийшла в себе. Прийшла додому, в цей самотню хату. Таку ж, як і безліч інших в Мрійливому Гаю. Тепер все здається мені чужим, не таким, яким я змальовували собі в своїй голові. Я всього лиш хотіла ділитися любов'ю і відчувати її, натомість залишилася ні з чим, коли зробила занадто велику ставку. Невже все так буває тяжко? Звісно, я не очікувала на взаємність Наді... Але така шалена реакція, наче за моїми вчинками стояло щось злочинне... На жаль, навіть її віра не могла би мене прийняти, адже справжні почуття відрізняються від їх «унормованих стандартів для кожного».

Відображення в дзеркалі здавалося кривим, нечітким, некрасивим. Із очей текла кров. Як же я ненавиджу себе... Ненавиджу до нестями бути такою нікчемною, неадекватною дівчиною із дивними потягами і поглядами на життя. Якби зараз падала зірка в небі, загадала б: «Хочу нове життя, де я не була би Яною Корольову. Мрію пізнати радість кохання і дружби з хорошими людьми».

Та зірки ніколи не падають, це всього лиш пролітають комети, небесні тіла в космосі. Див не існує. Але в наших силах зробити щось для того, щоб найзаповітніші мрії збулися, хоч і не зразу, а завдяки наполегливій праці. Якщо буду сумувати, то ситуація не зміниться. Народився новий план.

Стоячи біля свого жахливого відображення, хапаю тремтячими від відчуття несправедливості і самотності старі перукарні ножиці. Вони завжди лежали на видному місці, чекали переломного моменту. Безжально відрізаю собі золотисте волосся, що нагадувало пахуче колосся, яке я так довго ростила. Стільки років ходила з довжелезним волоссям, вважала його своєї гордістю. А тепер воно валяється на килимі, нікому не потрібне лахміття, яке я викину і смітник і навіть не згадаю. Бо ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу!

З цього дня і надалі – я більше не дівчина. Я – Ярослав, житель Мрійливого Гаю, чоловік із традиційними поглядами на життя, який може закохатися тільки у дівчат. Зберу докупи пошматоване серце, зшию його і закрию очі на кровоточиві гігантські грами. Підкорю серце пані Надії, покажу їй справжні красоти життя. Більше вона не покине мене... Ми залишимося разом назавжди, до самої смерті. І то, смерть лише стане початком нового життя, ким би ми не переродилися.