Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

День третій

Нарешті диявол приніс їм поїсти. Так вони його називали. Цю кличку йому придумала Єва. Вона розповідала, що одразу, як тільки побачила його, відчула що це втілення зла. І вона не помилилася.

Чоловік просто кинув їм хліба, і склянку води. Дівчатка їли не пережовуючи. Єва не їла 3 дні, тільки пила. Марія навіть не торкнулася їди. Краще вона здохне з голоду, ніж прокинеться в цьому підвалі знову. Їй набридло! Уже сім тижнів вона тут, і її так ніхто і не знайшов.

Дні були довгими. Анна все чекала, коли по неї прийдуть, коли ж вона нарешті побачить свою маму з татом, коли ж нарешті зможе їх обійняти. Вона рахувала години, хвилини, секунди, але час ніби зупинився. Вона не розуміла чому її так довго шукають, не розуміла що робить тут так довго, але продовжувала чекати. Вона була досить терпеливою, досить розумною, щоб не опускати руки.

— Ти увесь час дивишся на годинник, — якось сказала Єва. Біловолоса дівчинка кивнула в бік годинника який висів неподалік від них. Він був старезним, і таким замурзаним, що Анні було важко розгледіти цифри, — Перший тиждень я теж чекала, теж надіялась, але потім зрозуміла: нас не знайдуть, Анно. Чуда не буває, все це тільки казки, які нам розповідають, ми застрягли тут назавжди.

— Як це сталося? — Анна підсіла до Єви ближче. Вона її цікавила, дуже. Єва не була такою дитиною, як інші. Вона була дещо інакшою. Але чим? Цього Анна не могла пояснити, бракувало слів.

— Що?

— Як тебе викрали?

— Я верталася від бабусі. Просто бігла уздовж тротуару, коли побачила білу машину. Вона моментально зупинилася і з неї вискочив диявол. Він зав'язав мені руки і відвіз сюди. Все так просто, чи не так?

— Що просто?

— Викрасти людину так просто.

По тілу побігли мурашки. Анні стало не по собі, адже Єва говорила правду. Викрасти людину просто, наче це задача з математики для першокласників. Все було до біса просто, і тому до біса, лячно.

Сморід, до якого вже звикла Анна, був таким різким, що дівчинка плакала ледь не кожних п'ять хвилин. Цей підвал увібрав у себе усі можливі неприємні запахи. Цей будинок увібрав у себе все існуюче зло. Цей ліс увібрав у себе ціле пекло.

Зовсім скоро, Анна стала такою ж брудною як і Марія з Євою. Лице замурзане, руки чорні. Довго їй ще потрібно було терпіти все це? Нерви ледь-ледь витримували, та вона все тримала в собі, не час галасувати, потрібно чекати. Чекати...

Нарешті викрадач відвідав своїх пташок. Так він їх називав. Голос його був грубим і низьким. Це лякало ще більше. Що ж у нього на думці? Для чого він їх викрав? Ніхто не знав, ні Марія, ні Єва, ні Анна.

— Нарешті ми знову разом, мої пташки. Я так довго цього чекав.

Він сидів на стільці, який приніс із собою, поглядаючи на кожну свою пташку. Він гордився собою. Був радий, що нарешті знайшов їх.

— Ларисо, ти добре себе почуваєш? — він підійшов до Марії. Вона тільки плюнула йому в ноги. Їй було бридко, вона би вже давно покінчила б із собою, якби була така можливість. — А ти, Софіє? Вже познайомилась зі своєю молодшою сестричкою Настею?

Анна розгубилася. Що він верзе? Яка Софія? Яка Настя? Він збив їх усіх з пантелику.

— Не варто мене так боятися. Я гарно поводитимусь із вами. Зовсім скоро ви полюбите мене. Ви повинні...

Чоловік вийшов, залишивши своїх пташок наодинці.