Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

То був світлий день, яскравий. В принципі, всі дні із Денисом були насичені і веселі.

Хлопець повів дівчину кататися на роликах. Анна падала багато разів, але кожного разу підводилась. Це було наче життя. Ти йдеш-йдеш, але згодом спотикаєшся і падаєш, і в цей самий момент ти маєш знайти в собі сили підвестися і йти дальше. Анна знала, що так воно і є. Життя просте, то люди його ускладнюють. Вони самі собі будують перешкоди.

То були щасливі моменти, які карбуються в пам'яті назавжди. Навіть якби захотів стерти їх, ти не зможеш, такі моменти найкраще впиваються в твою голову, і можливо – це і є складність життя. Пам'ятати.

— Ну, що? Тобі сподобалось?

— Це було весело. Досить дивовижно, як раз твій стандарт.

— Що робитимемо далі?

— Це!

Дівчина кивнула в бік величезної повітряної кулі. Сьогодні був ярмарок, і в парку було багато народу, різних атракціонів і розваг. Сьогодні дійсно був день веселощів.

Хлопець кивнув і закохані пішли в бік тієї кулі.

Вони зайшли всередину і зовсім скоро почали підлітати вверх, до небес. В голові крутилося, як тільки хтось намагався подивитися вниз. Цього і не потрібно було, адже вивчати хмари, в яких літали закохані, було значно цікавіше. То було дійсно щось дивовижне, те, що змушує тебе сміятися і відчувати те, про що раніше і подумати не міг. Кохання.

Їх стосунки були настільки легкими, що зараз вони летіли в небеса. Їм це вдалось. Їм єдиним.