Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

Дівчину розбудив голос мами. Дівчина вже і не пам'ятала, коли останній раз бачила її чи чула. Батьки не давали на неї, а тому майже і не бачили.

— Анно, пора їхати у поліцейський відділок.

— Мамо, — з просоння почала говорити Анна.

— Що, люба? — у жінки одразу загорілися очі. Нарешті вона почула це слово – «мама».

— Мені важко. Можеш полежати зі мною трохи? Тільки п'ять хвилиночок.

Жінка, навіть не думаючи і повністю забувши про візит до психотерапевта, лягла біля дочки і обійняла її. Захищала своє дитя від поганих снів, які не давали тій спати ось уже восьмий тиждень.

Жінка так і заснула біля своєї донечки. Вони спали ще десь із годину, а коли прокинулись вирішили піти на кухню і попити чай. Анні було вже значно легше спілкуватися з мамою. І заслуга цього був Денис. Він вчив її любити заново, вчив знову жити.

Ввечері, коли з роботи приїхав Дмитро, а Петро з університету, чоловіки застали дуже неочікувану картину. Пані Ольга разом з Анною пекли торт. Очі батька і сина загорілися. Анна – вона повертається. Та їхня маленька донечка, яка раділа життю щохвилини. Так, це вона.

Після вечері, Анни знову повернулася в свою схованку. Їй не вірилось, що вона зробила це, те, що завжди собі обіцяла не робити – вона починала нове життя. Образ Єви розмивався щохвилини. Ті контури були вже не такі чіткі, були вже не такі знайомі як раніше. Анна забувала Єву, і від цього ставало погано, нестерпно боляче.