Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

Сьогодні було по-особливому спокійно. Анна цілий день читала Хемінгуея, дивуючись, як можна так гарно передавати барви життя через прості слова та речення.

Дівчина навіть не спала цілу ніч, навіть не заплющила очей, все вчитувалась в ті дивні абзаци, не маючи змоги відірватись від них.

Мама приносила дівчині склянку молока і булочку. Вона зрозуміла, що з'їсти більше, Анна просто не зможе. ЇЇ шлунок зсохся, як якесь старе дерево в саду.

Потроху, пані Ольга збільшувала порції, адже розуміла, спішити немає сенсу.

Мама сильно переживала за дочку, і пан Дмитро також. Петро взагалі не знав, як із нею поводитись, що казати, куди дивитись. Їм було незручно, адже це була вже зовсім не та Анна. Замкнута в собі Анна, Анна, яка не бажала з ким-небудь розмовляти і налагоджувати стосунки. Їй просто цього не хотілося, та вона й не була змушена цього робити.

Рідні втратили надію на те, що колись до них повернеться те світле дитя, яке колись однією своєю посмішкою могло зробити всіх щасливими. Тепер це була пустота, ніяких посмішок, ніякого щастя, тільки пітьма і біль.

Дівчина весь час проводила на горищі, і виходила звідти тільки в випадку, коли хотіла в туалет, або потрібно було їхати до психотерапевта.

Більше у дівчини не було причин покидати свою схованку.

Та одного разу, в пітьмі знайшлось те бажане світле, та надія, якої шукала Анна. Те, що не можна було назвати темним або злим, адже це було втілення теплоти і комфорту, іншими словами – спасіння.

Це було на третій тиждень після повернення з пекла.

Дівчина чекала Петра на лавці, біля університету, він повинен був відвезти її до Максима, але перед тим він заскочив до універу по справах.

Анна сиділа на лавці і дивилася на студентів, які не зводили з неї своїх здивованих поглядів. Історію, про зниклу дівчину, яка недавно знайшлась, надрукували в газеті, разом з її фото, звісно ж, і ці цікаві погляди, від яких все ніяк не могла відбитись Анна просто в'їдалися в неї, як п'явки.

Вона ніяк не реагувала, просто дістала книгу і почала читати. Її мало обходила думка інших людей. Вони не знають всієї історії, навіть меншої половини з того, що їй прийшлось пережити, тому Анна і не хвилювалась через всі ці набридливі погляди.