Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

То була, напевне, найкраща новина за останній час для пані Ольги. Анна захотіла чимось займатися. Малювати. Писати картини. Творити. Жити.

Пані Ольга дійсно була щаслива. То було наче, перші кроки маленької дитини. Дуже хвилююче і страшно від того, що падіння неминучі. Та, все ж вона думала тільки про хороше, про те, що в її дочки все вийде.

Жінка насолоджувалась тим, коли дивилась на свою прекрасну донечку, яка стільки всього пережила. Вона обожнювала дивитися, як Анна їсть, читає, чи то просто спить. То було для неї найпрекраснішими речами в світі. Невже можливо когось настільки любити? Невже існує така божевільна любов? Так. Кожна мама таке відчуває, і кожен батько.

Анна, як раз снідала. Настрій в неї був хороший, схвильований, адже матір повідомила її, що сьогодні розпочнуться уроки з малювання в художній школі, в яку її записала пані Ольга. Анні було надзвичайно страшно, але в гарному розумінні, то було хвилювання, від якого Анні ставало добре.

Головне робити те що ти хочеш, тоді і жити стане легше.

Анна це знала, як ніхто інший, адже Денис завжди це повторював. Цей хлопець був молодим, але вже міг повчати жити старших за нього людей. Він дійсно вмів жити на повну. Дійсно вмів отримувати задоволення від цього.

Дівчина з'їла чай з круасаном і поспішила на перше заняття. То було щось прекрасне. Люди, які сиділи за партами, такі ж недосвідчені і розгублені, гарне освітлення, приємний запах квітів і те відчуття чогось нового, чогось, що повністю змінить твоє життя.

В клас ввійшла вчителька. Їй було приблизно під сорок. Граціозна, холодна жінка. Це було видно одразу з першого погляду. Від неї аж віяло холодом, але це і була її ізюминка. Це і було її особливістю, адже попри весь її холод, вона вміла створювати красу. Про це учні дізналися, коли пані Наталя показала їм свої роботи. Яскраві картини наповнені життям і світлом. Це було дивно, адже їх намалювала ця, на перший погляд сіра і похмура жінка. То була лиш маска. По-справді, пані Наталя була такою як Денис. Вона вміла жити, і вчила робити це інших. Анна одразу зрозуміла, що вони з цією жінкою точно спрацюються. В дівчини було гарне передчуття.

Після уроків Анна зустрілася з Денисом. Їй не вистачало його. Вона хотіла проводити з ним кожну секунду свого життя, кожен момент. То було кохання. Безумне, але прекрасне кохання. То було життя.

— Анно, ти можеш виконати одне моє прохання?

— Яке?

— Можеш, піти зі мною в дуже особливе для мене місце?

— Звісно. Що це за місце?

— Побачиш.

Ден взяв дівчину за руку і повів кудись край за очі. Та, Анні було все одно, хоч на край світу, головне що Денис поряд з нею.

То був цвинтар. Страшне місце. Анні не подобалися такі місця. Їй ставало моторошно, від однієї тільки думки.Та дівчина не розкрила своїх почуттів. То було особливе місце для хлопця, вона не могла так підставити коханого, вона повинна була витримати це, просто пройти це випробування і забути за нього. Просто зробити це заради Дениса.

Хлопець зупинився біля могили одного хлопця. Йому було років двадцять п'ять. Молодий. Денис поклав одну квітку на могилу, яку тримав ще від зустрічі із Анною, і просто дивився на лице того хлопця, чиє тіло гниє під землею, на якій стоїть Денис. Анна тільки спостерігала. Не сказала ні слова. Чекала пояснень, або просто чекала, поки хлопець буде готовий піти.

— Це мій старший брат. Він загинув два роки назад в автокатастрофі. Це було...

— Важко, — дівчина обійняла хлопця і по шкірі поповзли мурахи. Їй знайоме це відчуття. Відчуття неминучості. Всі ми колись тай помираємо. Але це вже немає ніякого значення, боляче стає від цього близьким, адже їм потрібно продовжувати жити не звертаючи уваги, що тебе уже в цьому житті не буде. Це дійсно... Важко. Забути важко. Прийняти важко, і Анна розуміла це, як ніхто інший.

Закохані сиділи на лаві, неподалік від університету, де навчався Денис. Вони мовчали. Слів просто бракувало. Та їм і не потрібно було говорити. Не було потреби. Вони розуміли одне одного і без цих дурних слів. Дівчина схилила голову на плече хлопця і просто насолоджувалась тим, що він в неї є. Він живий, дихає, сидить поряд із нею, і тримає її за руку. То було щастя. То був момент, коли дійсно більше нічого не треба.

Хлопець думав про те, як йому повезло зустріти Анну. Ту дивовижну дівчину, яка більше схожа на загадку, аніж на людину. Боже, він відчував таку легкість поряд із цією дівчиною, наче міг просто полетіти в небо як та повітряна куля.

Вони просто знайшли одне одного. Просто були разом.