Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

День сто перший

Рани від батогів на спині все ще боліли, хоча і пройшло вже два тижні. Анна не могла ні випрямитись, ні повернутись. Сльози лилися, як тільки вона дивилась на Єву. Дівчинку облили кип'ятком з голови до п'ят. Все тіло було в жовтих плямах і пухирях. Своя біль її не цікавила, більше, вона переживала за Євину.

Марія їх лякала ще більше ніж сам викрадач, він полюбляв спостерігати за цими іграми, інколи навіть допомагав їй в ловлі однієї з дівчаток, але він ніколи не бив їх, ніколи не причиняв тілесного болю. Натомість, він любив давити на психіку, чого дівчатка боялися ще більше ніж тілесних побоїв.

Він любив залізати до них в клітку, садив їх на коліна, погладжував їм волосся і розповідав казки.

Він далі чомусь називав їх Софією і Настею. Ніхто не міг зрозуміти цього, навіть сама Марія, яку він до речі, називав – Ларисою.

Викрадач ще любив розчісувати їм волосся, інколи він навіть співав їм пісні. Це було досить рідко, але дівчатка запам'ятали все-все.

Одного разу він прийшов до них із ножицями і пообстригав їм нігті на руках і ногах. Він піклувався про них як про власних дітей, але саме це і лякало дівчаток.

Марії такі діяння ніяк не подобались, тому завжди після такої уваги дівчатка получали по заслугам.

Їх майже не годували, не поїли, та це було не найгіршим. Гіршим було те, що іноді Анна подумувала здатися і втекти під час ще однієї гри. Вона думала про це кожного разу, та коли дивилася на Єву ці думки одразу ж відлітали кудись далеко. Як вона могла покинути своє янголятко?